Читати книгу - "Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
На Курі була повінь, Туташхіа вже далеко одплив. Жодна куля його не зачепила. Знову пірнув — та й зник!
А Спарапета течія зовсім далеко віднесла. Солдати знов за ним побігли берегом, за течією. Тільки солдат з собакою відстав — не йде за ним пес, і край. Він його вниз, куди всі біжать, а собака проти течії тягне. Той у свій бік — той у свій. Солдат розсердився, давай його ногами, а собаці що робити — потрюхикав за ним.
Спарапет став на дно, руки вгору й побрьохав до берега. Йому прикладом у груди, збили, обличчям до землі повернули, лежить ниць. Солдата з собакою залишили коло нього, а вахмістр з іншими солдатами пішли берегом униз.
Ну, думаю, цегельня без мене не згорить, та й перс у неділю не прийде сюди... Махнув рукою і спустився до берега, підходжу до солдатів.
Правду ото кажуть: «В осла як спина засвербить, до млина він прибіжить». Так і зі мною сталося. Ти послухай, як усе вийшло: тільки-но я до них підійшов, вони давай знов галасувати. Дивлюся, на тому бережку стоїть собі на пагорку Дата Туташхіа, взявшись у боки,— мов породистий півень. Потім засунув руку за пазуху, витяг сванську свою шапку — він завжди в ній ходив,— викрутив і на голову. Надів і на небо подивився.
День був хмарний, мрячило.
Чого ж він, думаю, стоїть? Солдати знову лякають його. А Дата Туташхіа повернувся й прямісінько в молодий лісок. І спокійно так іде, неквапливо, наче то й не кулі на нього летять.
Утік!
А ті всі свої кулі витратили, а влучити не змогли. Утік, та оце тобі й усе!
Вахмістр обернувся до мене, очі вилупив і ну горлати: «Чого ж ти, сволото, в повітря стріляв, у них треба було!»
— Ваше сковородіє...— кажу.
— А, сковородіє?! — І він мене лясь по пиці, та так, що й на цегельні, мабуть, почули б, якби там хто був.— Оце раз сковорода! — приказує. А тоді по другій щоці: — Два сковорода! — додав.
Я затулив обличчя руками, думаю, може, охолоне. Та куди там — він мене носаком у живіт, я у воду, а він: «Три сковорода!» — і побіг до Спарапета.
Піднявсь я до своєї цегельні, давай сушити одяг...
Велике лихо мене тоді обминуло. Добре я викрутився, краще й не додумаєшся, а то й кісток не позбирав би!..
Як я тобі розказав, так усе й було. Ніхто цього краще за мене не знає, при мені все й сталося.
Граф Сегеді
Мене ніколи не приваблювали таємниці зоряного неба й темінь астрології. Цю стародавню науку я зараховував до окультних. Очевидно, моє упередження призвело до того, що й понині я лишився не обізнаний у ній. Проте зоряний небозвід — особливо після відставки — став постійним моїм співрозмовником. Коли я вже зовсім знемагав від вражень, коли мені важко було зрозуміти хід подій і зробити правильний висновок, тоді я вдивлявся в глибину всесвіту, що розпростерся на небесному склепінні дванадцятьма зодіаками, пробуючи відшукати в таємничих поєднаннях небесних знаків бездонні символи й подібності до душ і взаємних тяжінь не відомих мені людей.
Веранда моєї дачі, немов навмисне, розташована так, що в людини, яка лежить у качалці, мимоволі зроджується бажання вдивлятися в небозвід. Переді мною дача побувала у двох власників. І вони теж не могли відмовитися від насолоди, яку дає споглядання трепетно-мерехтливого неба, і проводили літні вечори на веранді в спокійній самотності. І теперішні власники дачі теж спрямовують свої погляди на небо, коли залишаються самі.
Кінчався травень тисяча дев’ятсот дев’ятого року. Я сидів на веранді, ждучи вечері, коли о десятій годині зачувся гуркіт екіпажа. Я жив самотньо, від роботи вже відійшов, і до мене досить рідко навідувалися гості, окрім, звичайно, Сандро Карідзе. Тому я здивувався, коли екіпаж зупинивсь коло моїх воріт. Лакей зустрів гостя й відразу доповів: полковник Мушні Зарандіа перепрошує, що заздалегідь не попередив про свій візит.
Його візитові я був дуже радий і аж ніяк не здивувався, бо я знав Мушні Зарандіа як людину з природи некористолюбну й доброзичливу, він завжди пам’ятав добро, яке йому робили, і коли хтось йому подобався, він, не криючись, виявляв до нього прихильність. А зрадів я тому, що в моєму тодішньому становищі Мушні Зарандіа могли привести до мене лише приязнь і щиросерда цікавість до мого життя-буття — і ніщо інше.
Ми довго розмовляли. Мушні Зарандіа завжди був прекрасний співрозмовник, але тепер, у тисяча дев’ятсот дев’ятому році, це був не той Мушні Зарандіа, якого я слухав, затамувавши подих. Не думайте, нібито на той час я був пристаркуватий генерал, що вийшов у відставку і давно втратив зв’язок з колишнім своїм оточенням, позбавлений можливості стежити за інтересами, якими воно живе, і тому, наче прес-пап’є, вбирає чорнило будь-якого кольору. Звичайно ж, це було не так, а все ж од візиту Мушні Зарандіа я одержав справжню насолоду, бо він сповнив мене відчуттям оновлення. В моєму гостеві, як у резервуарі, збиралися відомості з двох зовсім різних джерел: він проникав у хитросплетіння політичних інтриг, мабуть, у всіх країнах світу і знав, що робиться за зачиненими дверима урядових кабінетів багатьох держав, а водночас був причетний до повсякденної хроніки царського двору з усіма її тонкощами. Дивуватися тут немає чому, бо Мушні Зарандіа керував політичною розвідкою, і, звичайно, такий обізнаний і блискучий співрозмовник був справжнім дарунком божим. У тодішньому Петербурзі він був однією із семи особливо довірених осіб, що мали право в будь-яку пору доби розраховувати на аудієнцію в імператора. Не знаю, чи дуже часто Мушні користувався тим правом, але я не маю сумніву, що коли б виникла потреба, він не завагався б розбудити його величність. Я помітив у ньому тоді ще одну важливу рису: Мушні з глибокою шанобливістю й щирістю говорив про всіх членів найяснішої сім’ї, і в його тоні, коли
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі», після закриття браузера.
