Читати книгу - "Танок драконів"

поміж ногами тридцяти височенних кам’яних богів, здавалося, що самі стіни рухаються, та й басейн з тихою чорною водою дивним чином впливав на звук.

— У тебе п’ять чуттів,— сказав добрий чоловік.— Навчишся користуватися іншими чотирма — буде менше порізів, подряпин і струпів.

Зараз уже вона шкірою відчувала рух повітря. Кухню могла знайти за запахом і так само за запахом відрізняла чоловіків од жінок. Уму, служителів і послушників упізнавала за їхніми кроками ще до того, як вони опинялися достатньо близько, щоб занюхати їхній запах (так не вдавалося з приблудою і добрим чоловіком, які, коли хотіли, могли взагалі рухатися безшумно). Свічки, які горіли в храмі, теж мали аромат, а в тих, які нічим не пахли, з ґноту завжди курився димок. Коли дівчинка навчилася користуватися своїм носом, усі речі вже не просто промовляли до неї — кричали.

Мерці теж мали свій запах. Одним з її обов’язків було щоранку шукати їх у храмі — шукати місця, де вони вирішили лягти й заплющити очі, попивши води з басейну.

Сьогодні вранці вона відшукала двох.

Один з них помер під ногами Невідомця, й над ним мерехтіла одна-єдина свічка. Дівчинка відчувала її жар, а від її аромату в неї засвербіло в носі. Вона знала: свічка горить темно-червоним полум’ям, і зрячим людям видається, що труп купається у червонуватому світлі. Перш ніж покликати служителів, щоб забрали мерця, дівчинка опустилася навколішки й помацала його обличчя: простежила обриси щелепи, провела пальцями по щоках і носу, торкнулася волосся. «Волосся кучеряве і густе. Обличчя гарне, без зморщок. Він був молодий». Їй стало цікаво, що привело його сюди шукати дарунка смерті. Брави, помираючи, частенько приходили в Чорно-білий палац, щоб пришвидшити свій кінець, але на цьому чоловікові вона не знайшла ран.

Друге тіло належало літній жінці. Вона заснула на дивані снів, у одному з таємних альковів, де спеціальні свічки викликають видіння того, що людина так любила й загубила. Це смерть солодка і легка, як любить повторювати добрий чоловік. Пальці розповіли дівчинці, що літня жінка померла з усмішкою на вустах. Померла нещодавно. Тіло й досі було тепле на дотик. «Шкіра в неї така м’яка, як стара тоненька шкірянка, яку складали і жмакали багато разів».

Коли прийшли служителі, щоб забрати тіла, сліпа дівчинка пішла за ними. Рухалася вона на звук їхніх кроків, а спускаючись, подумки заходилася рахувати. Кількість сходинок по всіх сходах у храмі вона вже вивчила напам’ять. Попід храмом був цілий лабіринт льохів і тунелів, де навіть люди з гострим зором часто губилися, але сліпа дівчинка вивчила їх до останнього дюйма, а якщо раптом її підводила пам’ять, то була ще паличка, яка допомагала їй знайти дорогу.

Трупи поклали у склепінчастому приміщенні. В темряві сліпа дівчинка взялася до роботи: зняла з мерців чоботи, одяг та інші речі, витрусила гаманці й полічила гроші. Розрізняти монети на дотик — одне з найперших умінь, яких навчила її приблуда після того, як у неї забрали зір. Браавоські монети були як давні друзі: достатньо було просто провести пальцями, щоб миттю їх упізнати. З монетами з інших країв і міст було важче, особливо з далеких земель. Найчастіше траплялися волантиські онери — маленькі монетки, не більші за пенні, з короною на одному боці й черепом на другому. Лісянські гроші були овальні, з оголеною жінкою. На інших монетах були викарбувані кораблі, слони, цапи. На вестероських — парсуна короля з одного боку і дракон з другого.

У літньої жінки не виявилося гаманця — не було в неї нічого цінного, окрім каблучки на пальці. У вродливого чоловіка дівчинка знайшла чотири золоті дракони з Вестеросу. Вона саме водила пучкою великого пальця по найбільш витертій з них, намагаючись з’ясувати, який саме король тут зображений, коли почула, як у неї за спиною тихо відчиняються двері.

— Хто тут? — запитала вона.

— Ніхто,— озвався низький, хрипкий, холодний голос.

Він наближався. Дівчинка відступила вбік, схопила свою паличку, щоб захистити обличчя. Дерево стукнулося об дерево. Від сили удару паличка мало не вилетіла у неї з руки. Але дівчинка її втримала, вдарила у відповідь... однак розрізала лише порожнє повітря на тому місці, де мав стояти нападник.

— Не тут,— промовив голос.— Ти сліпа?

Вона не відповіла. Розмови тільки заглушать звук, який він, може, видасть. Адже нападник рухається, знала вона. «Ліворуч чи праворуч?» Вона стрибнула ліворуч, махнула паличкою праворуч, але нікуди не поцілила. Болючий удар прийшовся ззаду по ногах.

— Ти глуха?

Вона крутнулася, стискаючи паличку в лівій руці, махнула, промазала. Ліворуч почувся сміх. Вона вдарила праворуч.

І поцілила. Її паличка відскочила від його зброї. Від удару аж рука забриніла.

— Добре,— вимовив голос.

Сліпа дівчинка не знала, кому той голос належить. Одному з послушників, припускала вона. Не пригадувала, щоб уже колись чула цей голос, але хто сказав, що служителі багатоликого бога не здатні змінювати голоси так само легко, як обличчя? Крім неї, у Чорно-білому палаці мешкало двоє служителів, троє послушників, кухарка Ума та двоє жерців, яких вона кликала приблудою і добрим чоловіком. Інші приходили та йшли, частенько таємними ходами, а тут мешкали тільки перелічені. Її нападником може бути будь-хто з них.

Дівчинка метнулася вбік, крутнула паличкою, почула позаду звук, розвернулася в тому напрямку, поцілила в повітря. І раптом її власна паличка заплуталася в неї між ногами, заважаючи розвернутися та дряпаючи шкіру. Перечепившись, дівчинка впала на одне коліно з такою силою, що прикусила язика.

І застигла. «Нерухома як скеля. Де він?»

Він засміявся в неї за спиною. Спритно ляснув її по вуху, а коли вона почала підводитися, тріснув по пальцях. Її паличка з гуркотом випала на кам’яну підлогу. Дівчинка від люті засичала.

— Давай. Підніми паличку. Я більше тебе не битиму.

— Ніхто мене не б’є.

Дівчинка довго повзала навкарачках, поки не відшукала свою паличку, а потім, брудна й побита, скочила на ноги. У приміщенні було тихо. Нападник пішов. Чи ні? Може, він зараз поряд стоїть, а вона й не знає. «Послухай, чи не чути його дихання,— сказала вона собі, але нічого не могла розчути. Вона почекала ще мить, тоді відклала паличку й повернулася до роботи.— Мала б я очі, до крові б його відгамселила». Одного дня добрий чоловік поверне їй зір, і тоді вона всім їм покаже.

За цей час тіло літньої жінки охололо, а тіло брава почало костеніти. Дівчинка вже до цього звикла.