Читати книгу - "Танок драконів"

Переважно вона проводила більше часу з мерцями, ніж із живими. Вона сумувала за друзями, яких мала Кет з каналів: за старим Браско з хворою спиною, за його доньками Талеєю і Бреєю, за лицедіями з «Корабля», за Мері та її повіями у «Веселому порту», за всіма іншими шахраями і портовими покидьками. А понад усе вона сумувала за самою Кет — навіть більше, ніж за своїми очима. Їй подобалося бути Кет — подобалося набагато більше, ніж бути Варною, Жовторотиком, Ласкою, Арі. «Я вбила Кет, убивши того співця». Добрий чоловік сказав, що в неї все одно забрали б зір, щоб навчити її користуватися іншими своїми чуттями, але тільки за півроку. У Чорно-білому палаці сліпі послушники — не дивина, однак таких юних серед них не буває. Проте дівчинка не шкодувала. Дареон дезертирував з Нічної варти і заслуговував на смерть.

Так вона і сказала доброму чоловікові.

— А ти хто — бог, щоб вирішувати, кому жити, а кому вмирати? — поцікавився він.— Ми вручаємо дарунок тим, кого позначив багатоликий, після молитви й офіри. Так було завжди, від самого початку. Я розповідав тобі про заснування нашого ордену, про те, як перший з нас відповів на молитви рабів, які благали смерті. На початку дар отримували тільки ті, хто просив його... але одного дня перший з нас почув молитву раба, який благав не власної смерті, а смерті свого господаря. Він так палко цього бажав, що ладен був віддати все, що має, якщо його молитви будуть почуті. Й першому нашому братові здалося, що така офіра потішить багатоликого, й тієї ночі він відповів на молитву. А тоді пішов до раба й мовив: «Ти ладен був віддати все, що маєш, за смерть цього чоловіка, однак раби не мають нічого, крім власного життя. Саме його бог і хоче від тебе. До кінця своїх земних днів ти служитимеш йому». Й відтоді наших стало двоє,— сказав добрий чоловік і стиснув руку дівчинки — лагідно, але твердо.— Всі люди помруть. Ми — знаряддя смерті, а не її втілення. Убивши співця, ти взяла на себе владу бога. Ми вбиваємо людей, але не беремо на себе їх судити. Ти розумієш?

«Ні»,— подумала вона.

— Так,— відповіла вона.

— Брешеш. Ось чому тобі доведеться походити в темряві, поки не побачиш правильний шлях. Якщо, звісно, не хочеш піти від нас. Достатньо тільки попросити — й отримаєш свої очі назад.

«Ні»,— подумала вона.

— Ні,— відповіла вона.

Того вечора, після вечері й короткої гри у вірю-не-вірю, сліпа дівчинка зробила собі пов’язку, щоб заховати нікчемні очі, відшукала свою жебрацьку мисочку й попросила приблуду допомогти їй одягнути личину Бет. Коли у дівчинки забрали очі, приблуда поголила їй голову: це називалося «лицедійською стрижкою», адже так робило чимало лицедіїв, щоб краще сиділи перуки. Однак цим користувалися і жебраки, щоб не заводилися воші. Проте перуки було мало.

— Я можу вкрити тебе виразками,— сказала приблуда,— однак тоді власники заїздів і таверн ганятимуть тебе з-під своїх дверей.

Натомість вона обсипала її віспинами та приліпила на одній щоці фальшиву бородавку, з якої росло темне волосся.

— Вона бридка? — запитала сліпа дівчинка.

— Не надто гарна.

— Добре.

Дівчинка ніколи не переймалася, чи вона гарна, навіть коли була дурненькою Арією Старк. Тільки батько називав її гарною. «Він, а ще іноді Джон Сноу». Мама казала, що вона могла би стати гарною, якби помилася, зачесала волосся і трохи краще вдягалася, як-от сестра. Для сестри, її подружок і всіх інших вона була просто Арією Кобилою. Але всі вони вже мертві, навіть Арія,— усі, крім брата Джона. Бувало, вечорами вона чула в тавернах і борделях Лахмітникової гавані розмови про нього. Чорний байстрюк зі Стіни — ось як назвав його один чоловік. «Закладаюся, навіть Джон не впізнав би Бет». Від цього їй стало сумно.

Вбрана вона була в лахміття, поблякле і пошарпане, але тепле і чисте. Під ним вона ховала три ножі — один у чоботі, один у рукаві й один у піхвах ззаду на поясі. Переважно браавосяни — люди добрі, вони швидше допоможуть бідолашній сліпій жебрачці, ніж образять її, однак завжди серед них можуть трапитися погані, які подумають, що її легко пограбувати або зґвалтувати. Ножі призначалися саме для таких, але поки що їй не доводилося ними скористатися. Доповнювали ансамбль тріснута дерев’яна жебрацька мисочка й мотузяний очкур, яким вона підперізувалася.

Щойно заревів Титан, провіщаючи захід сонця, вона вийшла за двері храму та спустилася донизу, рахуючи сходинки, відтак, стукаючи паличкою попереду себе, перетнула міст над каналом і зійшла на острів Богів. З того, як липнув до тіла одяг і як на голі руки сідала волога, дівчинка зрозуміла, що стоїть густий туман. Як вона з’ясувала, тумани Браавоса теж дивно впливають на звуки. «Сьогодні півміста осліпне».

Проминаючи храми, дівчинка чула, як співають до вечірньої зорі послушники культу зоряної мудрості нагорі своєї башти магічного кристала. В повітрі висіли клуби ароматного диму, вказуючи дорогу до виткої стежки, що вела до храму Царя світла, перед яким червоні жерці запалили великі залізні жаровні. Незабаром у повітрі вже відчувалося тепло, а віряни Р’глора підносили голоси в молитві.

— Ніч-бо темна і повна жахіть,— молилися вони.

«Не для мене». Її ночі купалися в місячному світлі й повнилися піснями зграї, і смаком червоного м’яса, обгризеного з кісток, і теплими знайомими запахами сірих родичів. Лише вдень дівчинка була самотня і сліпа.

Набережну вона знала дуже добре. Серед причалів і провулків Лахмітникової гавані ходила Кет, торгуючи Брасковими мідіями, устрицями й молюсками. У лахмітті, з поголеною головою і з бородавкою, дівчинка не схожа була на себе колишню, але про всяк випадок трималася подалі від «Корабля», «Веселого порту» й решти місць, де добре знали Кет.

Усі заїзди і таверни вона впізнавала за запахом. У «Чорному човнярі» пахло ропою. У Пінто тхнуло кислим вином, смердючим сиром і самим Пінто, який ніколи не міняв одягу й не мив голови. Димне повітря у «Вітрильщику» завжди було присмачене ароматом смаженини. В «Сімох ліхтарях» пахло фіміамом, а в «Атласному палаці» — парфумами гарненьких дівчат, які мріяли стати куртизанками.

Для кожного місця були характерні й свої звуки. У Морого та в «Зеленому вугрі» майже щоночі виступали співці. В «Заїзді банітів» завжди юрмилися гондольєри, сперечаючись щодо богів, куртизанок і щодо того, дурень чи ні володар моря. В «Атласному палаці» було набагато тихіше: тут