Читати книгу - "Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі"

про стан речей, але запитувати Зарандіа не можна було — він одразу ж здогадався б про мої наміри. Лишалося тільки чекати, щоб мій гість сам кинув щось, хоч трохи гідне моєї уваги. Уже час було змінити тему розмови, і я спитав:

— Мушні, вам не доводилось знайомитися з якимось Вязіним, Олексієм Вікторовичем? Може, зустрічався він вам або траплялося його прізвище? Зараз йому за п’ятдесят.

— Вязін?.. Гм, Вязін!— Зарандіа задумався.— Хто він, той Вязін?

— Він син моєї єдиної сестри. Батька він утратив ще малою дитиною, а матір — коли вчився в останньому класі гімназії. Я жив тоді в Парижі й запросив його до себе, щоб він зміг продовжити освіту. Він зоолог. А конкретніше, орнітолог.— Я не сказав Зарандіа, що в двадцять один рік Вязін уже був нашим таємним агентом.— Він відомий орнітолог. Був час, коли він постачав музеям Європи чучела птахів майже з усіх материків. Уже п’ять років, як я нічого про нього не чув. Ближчого родича в мене немає.

— Ні, графе, не зустрічалося мені це прізвище...— Зарандіа глянув на рояль і спитав: — Цей рояль палісандровий?

Було видно, що рояль не палісандровий, і я зрозумів, що мій небіж і тепер перебуває на таємній службі і що зараз він у Південній Америці, в Аргентіні чи Бразілії — палісандр росте тільки там.

— Ні,— сказав я і одразу ж став розмірковувати, як би з’ясувати, чи одружився мій небіж за ці п’ять років?..

— Торік, графе... власне, зовсім недавно мені довелося побувати на Єнісеї. Грандіозно, це якесь диво, і уявіть собі, в тому багатющому краю на сто верстов не зустрінеш жодного жителя.

Ого! Значить, Вязін зараз у Бразілії, в країні великої ріки, і коротає свій вік сам-один — раз житель єдиний! І відомості не торішні навіть, а зовсім свіжі! Я й досі не розумію, які обставини — професіональні, службові чи суто особисті — привчили Зарандіа — і до того ж так швидко — розмовляти вищенаведеною мовою, навіщо вона була потрібна йому, та ще в спілкуванні з ким, зі мною. Але розмовляв він саме так. Коли раніше навіть зі мною він говорив тільки те, що було потрібне для справи (а не те, що взагалі можна було говорити, і тим паче не те, що могло зашкодити), то тепер він говорив багато, охоче, ніби про все і разом з тим ні про що не говорив — сторонній слухач, який не знався на тонкощах нашої професії, нічого не зміг би зрозуміти. Іншими словами: те, що він хотів сказати, я мав відшукувати у підтексті.

Тему Вязіна було вичерпано. Я відчував, Зарандіа напружений до краю. Йому кортіло сказати ще щось, про Дату Туташхіа. Так підказувало мені моє чуття, і воно не зрадило мене. Я мав намацати стежечку, яка привела б нас до бажаної розмови...

— Як ти гадаєш, Мушні, твоє нинішнє становище — це межа, чи може бути в тебе й нове підвищення? — Я спіймав себе на тому, що за всі довгі роки нашої спільної служби я звертався до нього, то на «ви», то на «ти», ніколи не задумуючись, чим це щоразу зумовлювалося.

— В умовах нашої імперії,— сказав він, помовчавши,— для людини, котра походженням своїм зобов’язана моєму соціальному стану й моїй національності, посада, яку я обіймаю, найвища. А проте — я й зараз переконаний у цьому — працьовитість і відданість могли б кінець кінцем здолати всі перешкоди... Правду кажучи, я до цього й готувався...

Мій гість замовк.

— Передумав?..

— Не дуже давно, графе, випадок привів мене до могил роду Шувалових,— почав знову Зарандіа, трохи помовчавши.— Порозтоптувані, занедбані могили. Скорботний, вигляд!.. Ось хоча б... Степан Іванович Шешковський. Майже в трьохсотрічній історії Російської імперії ви не назвете когось іншого, хто хоч би наближався до нього талантом і знанням нашої справи. А його зневажали за життя, і по смерті його лиш ганьбили, та й понині ганять. Сьогодні навіть могили його не знайдеш. Його забули всі, а коли хто й згадає, то як приклад підступності й зрадництва, як сатанинське кодло. Я ніколи не прислужуся так престолові, як прислужився Шешковський... Після нас, ваша ясновельможність, не лишиться нічого, що могло б стати взірцем для майбутніх поколінь.

— Після нас, добродію Зарандіа, зостанеться бездоганна служба й ідея держави як вищого блага! Щодо імені й слави, то це випадає на долю героїв...

— Гм, героїв, а не тих, хто створює ім’я героєві. Хіба не так? — перебив мене Зарандіа.

— Що ви хочете сказати?

— А те, що навіть від Христа нічого не лишилося б;, якби не продав його Іуда за тридцять срібняків. Мученицька, смерть Христа прислужилася його безсмертю і його славі. Цей фінал Іуда передбачив заздалегідь як необхідний, заради нього він зробив те, що зробив, заздалегідь і точно розрахувавши всі наслідки. Цьому я тепер вірю твердо.

— Мабуть, у Шешковського не було такої твердої віри. А то він спочатку продав би Пугачова й Радіщева за тридцять срібняків, а вже потім заходився б розслідувати їхні справи.— І сьогодні не Знаю, чи вдалося мені приховати своє обурення.

Мушні Зарандіа спокійно глянув на мене й так круто повернув нашу розмову до іншої теми, як міг би зробити тільки фанатик.

Наступного дня, провівши Зарандіа, я одразу ж послав по Сандро Карідзе в Шиомгвімі й попросив його прийти негайно. Він не змусив чекати себе. Одразу почали ми обмірковувати, що нам зробити найперше, аби попередити Дату Туташхіа про близьку небезпеку, а потім довідатися про заміри Зарандіа й не допустити їх здійснення. Я зрозумів, що в тій розмові Мушні Зарандіа цілком свідомо сказав мені те, що сказав. А що лишалося мені думати, якщо про мого небожа та його митарства він повідомив з допомогою палісандра, Єнісею, невідомого єдиного жителя в межах ста верстов, а про намір перетворити «зло», яке чинить Дата Туташхіа, на «добро» сказав без натяків? Що то було — виклик, бажання схрестити мечі? Припустімо, серед гідних противників я був єдиний, кого він не міг перевершити й перемогти або просто не бажав того, а тепер його став гризти хробак марнославства й захотілося заповнити ту білу пляму на карті його численних перемог? Що ж, допустимо, але звідки тоді було йому знати, що мені спаде на думку врятувати Дату Туташхіа і я прийму його виклик?..

Ми довго радилися, обмірковували