Читати книгу - "Сповідь"

Я би міг одразу поїхати звідти, скорившись голосу свого справедливого обурення. Але куди? Куди їхати на початку зими, без мети, без підготовки, без провідника, без екіпажа? Чи ж я мусив покидати все напризволяще: свої папери, речі, всі свої справи? Щоб про все це поклопотатися, мені потрібен був час, проте в наказі не було зазначено, чи він мені відведений для цього. Під впливом безперервних нещасть мужність моя чимдалі слабнула. Вперше я відчув, що моя природжена гордість не витримала гніту необхідності, і, хоч як протестувала моя душа, все ж я був змушений принизитися до прохання про відстрочення. Я звернувся до пана Ґраффенріда, який надіслав мені цей наказ, попросивши його поклопотатися за мене. З його листа було видно, що сам він засуджує наказ, про який, на превеликий жаль, мусив мене повідомити. Вислови співчуття і поваги, яких було багато в цьому листі, здалися мені таким собі делікатним запрошенням розкрити йому своє серце, що я й зробив. Я не мав сумніву в тому, що мій лист розплющить очі цим несправедливим людям на їхнє варварство, і якщо жорстокий наказ і не буде скасовано, то мені хоча б нададуть достатнє відстрочення, – можливо, навіть цілу зиму – щоб я зміг приготуватися до від’їзду й обрати собі притулок.

Очікуючи на відповідь, я обмірковував своє становище і роздумував про те, як би знайти з нього вихід. Та хоч як я мудрував, кругом виникали самі тільки труднощі. Пригнічений горем, я вдався в журбу, здоров’я моє одразу занепало, безнадія охопила душу, і я вже не в змозі був дійти бодай якогось розумного рішення. Я розумів, що не маю куди податися, бо який би притулок я для себе не знайшов, мене однаково буде вигнано звідти будь-яким з двох способів: або за допомогою таємних підступів скаламутять народ, підбуривши простолюд проти мене, або відкрито виженуть, не давши собі труду навіть пояснити мені причини вигнання. Отже, я не міг розраховувати на жодний надійний притулок, – у будь-якому разі його потрібно було б шукати далі, ніж дозволяли мені мої сили і пора року. Все це знову наводило мене на ті роздуми, якими я нещодавно був перейнятий, і я насмілився побажати, ба навіть запропонувати: хай краще мене засудять до вічної неволі, ніж змушуватимуть і далі безупинно поневірятися світами, виганяючи з усіх притулків, які я тільки знайду для себе. Після того, як я написав листа панові Ґраффенріду, минуло два дні, і я написав другого листа, в якому просив його передати їх превосходительствам таку мою пропозицію.

Відповіддю Берна на обидва листи був наказ, що ряснів висловами офіційними і різкими: мені веліли покинути протягом двадцяти чотирьох годин острів, а також прилеглу і віддалену територію республіки й ніколи вже не повертатися туди, інакше на мене чекало суворе покарання.

Ця мить була справді жахлива. Відтоді мені траплялося зазнавати й гіршого, але ніколи вже я не відчув більшої скрути. Найсумнішим було те, що я був змушений відмовитися від свого плану – перезимувати на острові. Настав час розповісти читачам той фатальний анекдот, що довершив мої кривди і кинув у глибокий вир моїх лих цілий нещасний народ, доброчесність якого, що тільки зароджувалась, обіцяла коли-небудь порівнятися з чеснотами Спарти і Риму. У «Суспільній угоді» я говорив про корсиканців як про новий народ – єдиний у Європі, ще не зіпсований законодавством, і висловив думку, що на такий народ можна покласти великі надії у разі, якщо йому пощастить з мудрим керівником. Мою книгу прочитали кілька корсиканців, і на них справило враження те, як правдиво я про них написав; а той факт, що вони на той час саме були зайняті створенням своєї республіки, спонукав їхніх керівників спитати моєї думки про цю важливу роботу. Якийсь Буттафоко, представник однієї з перших сімей Корсики, капітан Франції в Королівському італійському полку, написав мені у зв’язку з цим і надіслав деякі матеріали, які я в нього попросив, щоб ознайомитися з історією цього народу і становищем країни. Кілька разів мені також писав пан Паолі. І хоча я відчував, що ця справа мені не до снаги, я не міг не підтримати тих, хто вершив її, до того ж усі необхідні для цього матеріали я вже зібрав. Так я й відповів обом, і це листування тривало до мого від’їзду.

Саме в цей час я дізнався, що Франція посилає свої війська до Корсики і що вона уклала договір з Ґенуєю. Договір і відправлення військ занепокоїли мене. Навіть не підозрюючи про те, що все це може якимсь чином стосуватися мене, я все-таки вважав за неможливу і дивну річ для себе працю задля такої справи, як устрій життя народу, що потребувала глибокого спокою, у той час коли цей народ, можливо, буде поневолено. Я не приховував своїх побоювань від пана Буттафоко, та він заспокоїв мене, запевнивши, що, якби в цьому договорі було щось, що загрожувало б свободі його народу, то він, як добрий громадянин, не залишався б на службі Франції. Насправді його відданість справі щодо створення законотворення Корсики, тісний зв’язок з Паолі не давали жодних підстав сумніватися в його намірах. Дізнавшись, що він часто буває у Версалі та Фонтенбло й підтримує відносини з де Шуазелем, я виснував для себе тільки те, що йому відомі справжні наміри французького двору, про що він і натякнув мені, не бажаючи ясніше висловлюватися в листах.

Усе це якоюсь мірою заспокоювало мене. Але, нічого не розуміючи в цій відправці французьких військ, не допускаючи навіть думки, що вони могли з’явитися там для захисту свободи Корсики (бо вона й сама чудово могла захиститися), я не міг остаточно заспокоїтися і серйозно взятися до праці, яку вже собі був запланував, щоб долучитися до роботи над корсиканським законодавством у тій частині його розроблення, участь у якій мені було запропоновано. А все тому, що досі не мав вагомих доказів, чи не виявиться раптом, що все це – лише гра, затіяна з метою вкотре позбиткуватися наді мною. Тож я дуже хотів побачитися з Буттафоко: це був єдиний спосіб почути від нього потрібні мені роз’яснення. Він пообіцяв мені цю зустріч, якої я чекав з величезним нетерпінням. Я не знаю, чи був у нього насправді такий намір, але якби навіть він його мав, то на заваді нашій зустрічі стали мої лиха.

Все більше роздумуючи про накреслену програму, занурюючись глибше у розгляд матеріалів, які