Читати книгу - "Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді"

Бога, можна обговорювати протягом семисот годин?

— А я здогадуюся, про що вони говорили останнім часом, — зауважила Норма.

Протягом кількох останніх хвилин Керол щосили намагалася приховати, що Гізер і Норма її дратують: вона так глибоко занурилася в горловину свого светра, що виднілися тільки очі. Це часто траплялося й раніше, вона почувалася дуже самотньою. Та й не дивно: безліч разів друзі підтримували її на життєвому шляху, обіцяли бути вірними, але зрештою геть її не розуміли.

Однак згадка про Джастінового мозкоправа привернула увагу Керол. Поволі, мов черепаха, що виповзає з-під свого панцира, вона висунула голову зі светра.

— Це ти про що? Що вони обговорювали?

— Звісно, велику втечу. Що ж іще? — мовила Норма. — Керол, це тебе дивує?

— Ні! Тобто так, я знаю, що Джастін мав би говорити про мене зі своїм мозкоправом. Дивно, як я могла про це забути. Може, я просто мала це забути. Гидко навіть уявити, що вони постійно це «обсмоктували», що Джастін доповідав про всі наші розмови своєму психотерапевту. Але звісно! Звісно! Ці двоє розпланували кожний крок втечі. Точно! Я вже казала, що Джастін ніколи не зважився б піти сам!

— Він коли-небудь розповідав тобі про їхні розмови? — поцікавилася Норма.

— Жодного разу! Леш порадив йому тримати язика за зубами, сказав, що я схильна все контролювати, а тому йому потрібен власний «сховок», до якого я не могла б потрапити. Тож я давно припинила розпитувати. Але знаєте, два чи три роки тому трапився період, коли Джастін на нього розлютився і кілька тижнів усіляко його лаяв. Казав, що Леш здурів і спонукає його до розлучення. Тоді — і гадки не маю чому, — можливо, через одвічну жалюгідність Джастіна, я подумала, що Леш насправді на моєму боці. Може, він намагається показати Джастіну, що, втративши мене, він усвідомить, як багато я йому дала. Але тепер я бачу все під іншим кутом. Дідько, в моєму житті роками порпався «кріт»!

— П’ять років, — мовила Гізер. — Це багато. Не знаю нікого, хто відвідував би психотерапевта протягом такого тривалого проміжку часу. Чому ж це тривало цілих п’ять років?

— Либонь, тобі не так багато відомо про психотерапев­тичну індустрію, — відповіла Керол. — Деякі мозкоправи можуть змусити пацієнта ходити до них вічно. Ага, зовсім забула сказати, що то були п’ять років саме з цим терапев­том. До нього були й інші. Джастін завжди мав якісь проблеми: нерішучість, нав’язливі ідеї — перевіряв усе по два­дцять разів. Коли ми кудись ішли, він бігав туди-сюди, аби переконатися, що замкнув двері. Щойно ми діставалися нашого авто, як він уже забував, що перевіряв це, і повертався до дверей. Клятий недоумок! Можете собі уявити такого бухгалтера? Це ж посміховисько! Він був залежний від пігулок: не міг без них заснути, сісти на літак чи зустрітися з аудитором.

— Він і досі має цю проблему? — поцікавилася Гізер.

— Замість залежності від пігулок зараз у нього розвинулася залежність від мозкоправа. Він — мов теля, що горнеться до корови, і все йому мало. Вони зустрічаються тричі на тиждень, і водночас Джастін не може прожити решту днів без того, щоб не зателефонувати Лешу. Варто комусь розкритикувати його роботу, як через п’ять хвилин він уже скаржиться на це своєму мозкоправу. Гидко!

— А знаєте, що ще гидко? Думка про те, як психотерапевт використовує таку залежність, — мовила Гізер. — Для його банківського рахунку — це те, що треба. Хіба в нього є мотивація спонукати пацієнта до самостійних дій? Може, варто поглянути на ситуацію під кутом зловживання службовим становищем?

— Гізер, ти не слухаєш. Я ж кажу: для цієї індустрії п’ять років — це норма. Деякі дослідження взагалі свідчать на користь восьми-дев’яти років психотерапії з візитами чотири чи п’ять разів на тиждень. Ти коли-небудь намагалася змусити когось із цих хлопців свідчити проти свого колеги? Марна праця.

— Знаєте, — втрутилася Норма, — скидається на те, що ми на правильному шляху. Вона підняла з підлоги другу ляльку, всадовила її поряд із першою на камінній поличці та обвила їх шматком мотузки. — Вони ж сіамські близнюки. Якщо доберемося до одного, то й до іншого теж. Завдамо шкоди терапевту — завдамо шкоди Джастіну.

— Не зовсім так, — мовила Керол. Її довга шия вже повністю вивільнилася зі светра, а голос був сталевим і нетерплячим. — Якщо ми просто завдамо шкоди Лешу, це ні до чого не призведе, а навпаки — може їх зблизити. Ні, треба націлитися на їхні стосунки: якщо я зруйную їх, то доберуся й до Джастіна.

— А ти коли-небудь зустрічалася з Лешем? — запитала Гізер.

— Ні. Джастін кілька разів пропонував мені прийти на їхні сеанси, але я й чути не хотіла про мозкоправів. Та якось, приблизно рік тому, цікавість перемогла і я пішла на одну з його лекцій. Зарозумілий незграба! Пригадую, як мені хотілося підкласти бомбу під його кушетку або зацідити кулаком простісінько в його святенницьку мармизу! Це зрівняло б деякі рахунки — і старі, і нові.

Поки Гізер та Норма міркували над тим, як приперти до стіни Джастінового мозкоправа, Керол заклякла на місці. Вона дивилася на вогонь і думала про Ернеста Леша, а на її щоках танцювали відблиски евкаліптових вуглин. А тоді її осяяло. У свідомості неначе розчахнулися двері — і на волю випурхнула ідея, геніальна ідея. Тепер Керол знала напевне, як має вчинити! Вона підвелася, взяла з полички ляльок і жбурнула їх у вогонь. Тонка мотузочка, яка їх з’єднувала, спалахнула, а тоді перетворилася на тонесеньку, ледь помітну ниточку, яка розсипалася на попіл. Із ляльок повалив дим, вони почорніли й спалахнули вогнем. Керол перемішала вуглини, а тоді оголосила:

— Дякую, друзі. Тепер я знаю, що робити. Побачимо, як житиме Джастін, коли його терапевт втратить роботу. Наше засідання добігло кінця, леді.

Норма та Гізер навіть не поворухнулися.

— Повірте, іноді краще не знати подробиць, — мовила Керол, опускаючи камінний екран. — Коли не знаєш, то й брехати на суді не доведеться.

  Розділ 3

Ернест увійшов до книжкової крамниці «Printers Inc.» у Пало-­Альто, кинувши оком на плакат, що висів на дверях:

Лікар ЕРНЕСТ ЛЕШ

Асоційований професор психіатрії, Каліфорнійський університет, Сан-Франциско,

презентує свою нову книгу:

«ВТРАТА: ФАКТИ, ФАНТАЗІЇ, ФІКЦІЇ»

Захід відбудеться 19 лютого з 20:00 до 21:00 та супроводжуватиметься автограф-сесією

Ернест поглянув на перелік спікерів, які виступали минулого тижня. Дивовижно! Він потрапив у гарну компанію: Еліс Волкер, Емі Тен, Джеймс Гіллман, Девід Лодж. Девід Лодж — з Англії? Як їм вдалося його запопасти?

Зайшовши до крамниці, Ернест міркував: чи знають відвідувачі, які тиняються приміщенням, що саме він виступатиме тут увечері? Він познайомився із Сьюзен, власницею крамниці, і пристав на її пропозицію випити кави в тутешньому кафе. Ідучи до читального залу, Ернест сканував поглядом назви книжок, шукаючи серед них улюблених авторів — у більшості таких крамниць спікерам пропонували обрати будь-яку книгу на знак подяки за виступ. Ага, новинка від Пола Остера!

За кілька хвилин його книжкова меланхолія розвіялася. Книжки були всюди, вони нахабно намагалися привернути до себе увагу на спеціальних виставкових столах, безсоромно