Читати книгу - "Вибрані романи"

вона в нього закохана?..

— Я ж казав, — вигукнув дядько, — я ж казав. Свобода, свята свобода, свобода вибору!

— Але ж ні, ні, ні! Чи розуміє ця дівчина, що вона робить? Зневажити вас, доне Ауґусто, вас! Такого не може бути!

— Але ж, сеньйоро, поміркуйте, подумайте. Не годиться, не дозволено ламати волю такої дівчини, як Евхенія. Ідеться про її щастя, а всі ми повинні дбати тільки про неї, про те, щоби зробити її щасливою...

— Ви, доне Ауґусто, ви мені це говорите?

— Я, сеньйоро, так, я. Я готовий пожертвувати собою задля щастя Евхенії, вашої небоги, бо моє щастя полягає в тому, щоби вона була щаслива!

— Браво! — вигукнув дядько. — Браво! Браво! Ми бачимо перед собою героя! Ми бачимо перед собою анархіста... анархіста містичного!

— Анархіста? — перепитав Ауґусто.

— Так, анархіста. Бо мій анархізм вимагає цього, саме цього, щоби кожен жертвував собою задля інших, аби людина почувалася щасливою, роблячи щасливими інших, аби...

— Але ти почуваєшся не вельми щасливим, Ферміне, коли тобі подають суп не о дванадцятій годині, а не раніше як десять хвилин по дванадцятій!

— Даруй мені, Ермеліндо, але ж ти знаєш, мій анархізм — суто теоретичний... Я намагаюся досягти досконалості, але...

— І щастя теж теоретичне! — вигукнув Ауґусто, засмучений і наче говорячи сам до себе. А тоді сказав: — Я вирішив принести себе в жертву задля щастя Евхенії й обміркував героїчний акт.

— Який?

— Чи не сказали ви мені одного разу, сеньйоро, що будинок, який залишив Евхенії її бідолашний батько...

— Атож, мій безталанний брат.

— ...закладений під іпотеку, що забирає всю її ренту?

— Так, сеньйоре.

— Тоді гаразд. Я знаю, що мені робити! — сказав Ауґусто й рушив до виходу.

— Але ж, доне Аугусто...

— Ауґусто відчуває себе спроможним на героїчні вчинки, на великі жертви. І тепер він з’ясує, чи він закоханий лише головою, чи це почуття підтримується також його серцем, чи він тільки вірить у те, що закоханий, а насправді ні. Евхенія, сеньйори, пробудила мене до життя, до справжнього життя і нехай вона робить, що хоче, я повинен почувати до неї довічну вдячність. А зараз, до побачення!

І вийшов урочистою ходою. Та не встиг він вийти на вулицю, як донья Ермелінда закричала:

— Дівчино!

Розділ дванадцятий

— Сеньйорито, — сказала наступного дня Ауґусто Лідувіна, увійшовши до його кімнати. — Прийшла дівчина з прасованою білизною.

— Дівчина з прасованою білизною? А, нехай заходить!

Увійшла дівчина, яка принесла в кошику білизну Ауґусто. Вони дивилися одне на одного, й вона, бідолашна, відчула, що обличчя їй густо почервоніло, бо ніколи з нею не відбувалося нічого подібного, коли вона стільки разів раніше заходила в цей дім. Раніше, здавалося, цей сеньйор її зовсім не помічав, і це її тривожило й навіть засмучувало, бо вона вважала, що добре знає, чого вона варта. Не звертати уваги на неї! Не дивитися на неї так, як дивляться інші чоловіки! Не пожирати її очима або, точніше, не облизувати ними її очі, рот та обличчя!

— Що з тобою, Росаріо, бо тебе, здається, так звати, чи ні?

— Атож, мене так звати.

— То що з тобою відбувається?

— Чому ви думаєте, що зі мною щось відбувається, сеньйорито Ауґусто?

— Бо я ніколи не бачив тебе такою червоною. І ти здаєшся мені іншою.

— А мені здаєтеся іншим ви...

— Може бути... Може бути... А підійди-но ближче.

— Облиште жартувати й закінчуймо справу.

— Жартувати? То ти вважаєш, я жартую? Підійди ближче, я хочу тебе роздивитися.

— Хіба ви мене не бачили раніше, хіба я вперше до вас приходжу?

— Та бачив, але досі не зауважував, що ти така гарна...

— Годі вам, сеньйорито, не жартуйте, — сказала дівчина, але обличчя її палахкотіло вогнем.

— Навіть сонце здається мені не таким яскравим, коли я дивлюся...

— Закінчуймо...

— Підійди-но сюди, підійди. Тобі здається, сеньйор Ауґусто збожеволів, правда ж? Але не в тому річ, не в тому, зовсім ні. Річ у тому, що досі я був геть дурним, був просто йолопом, зануреним у туман, зовсім сліпим... Минуло не так багато часу відтоді, як мені відкрилися очі. Ти ж сама бачила, коли стільки разів заходила в цей дім, що я на тебе дивився, а проте не бачив тебе... Я був йолопом, йолопом... але що з тобою відбувається, дівчино, що з тобою відбувається?

Росаріо, якій довелося опуститися на стілець, затулила обличчя долонями і розплакалася. Ауґусто підвівся, зачинив двері, повернувся до дівчини й, поклавши їй руку на плече, тихо запитав у неї своїм найвологішим і найгарячішим голосом:

— Але що з тобою відбувається дівчино, що з тобою?

— Ви такого наговорили мені, доне Ауґусто, що мені захотілося плакати.

— Янголе Божий!

— Ви такого не кажіть, доне Ауґусто.

— Як я можу такого не казати? Адже я жив сліпий, дурний, так ніби й не жив, аж поки з’явилася жінка, яка відкрила мені очі, і я побачив світ, а насамперед навчився бачити вас, жінок.

— І ця жінка... певно, вона погана жінка?

— Погана? Погана, кажеш? Ти розумієш, що ти кажеш, Росаріо, ти розумієш? Ти знаєш, що таке погано, що то означає бути поганим? Ні, ні, ні, ця жінка, як і ти, янгол. Але вона мене не кохає... вона мене не кохає... не кохає, — і коли він це говорив, голос йому зламався, а на очі набігли сльози.

— Бідолашний дон Аугусто!

— Атож, ти це сказала, Росаріо, ти це сказала! Бідолашний дон Ауґусто! Але послухай-но мене Росаріо, облиш «дона» і кажи просто: бідолашний Ауґусто! Ну ж бо: бідолашний Ауґусто!

— Але ж, сеньйорито...

— Ну ж бо, скажи: «Бідолашний Ауґусто!»

— Якщо ви наполягаєте... бідолашний Ауґусто!

Ауґусто сів.

— Ходи сюди! — сказав їй.

Вона підвелася, наче піднята пружиною, наче загіпнотизована, важко дихаючи. Він ухопив її, посадив собі на коліна, міцно пригорнув до грудей і тримаючи свою щоку притиснутою до щоки дівчини, яка пашіла полум’ям, схвильовано заговорив:

— Ой, Росаріо, Росаріо, я не знаю, що зі мною відбувається, я не знаю, що зі мною таке! Та жінка, яку ти назвала поганою, не знаючи її, зробила мене сліпим, подарувавши мені зір. Я не жив, а тепер я живу; але тепер,