Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

же інакше? Адже тут не в’язниця! Чи ви іншої думки?

Ліліан посміхнулася.

– Уже ні, – сказала вона. – І я вже не ваша пацієнтка. Ви знову можете зі мною розмовляти, як із жінкою, а не як з дитиною чи арештантом.

Вона зауважила, як Далай-лама знову почервонів, а за хвилю була вже за дверима.

Валізи спаковані. Сьогодні ввечері гори будуть позаду. Вперше за багато років її гори будуть далеко позаду. Вперше за багато років її охопило почуття безмежного, тривожного очікування – та це вже було не очікування якоїсь фата-моргани, якої треба чекати роками і яка постійно поверталася, вона чекала того, що станеться з нею в найближчі кілька годин. Минуле й майбутнє перебували в хиткій рівновазі, а перше, що вона відчувала, була не самотність, але повна напруги відчуженість від усього. Вона нічого не брала з собою і не знала, куди їде. Боялася, що прийде ще Волков, і водночас прагнула його ще раз побачити. Коли замикала валізи, її очі сліпили сльози. Ліліан сіла на ліжко й зачекала, поки заспокоїться. Відтак розрахувалася і відбила дві атаки Крокодилиці, одна з яких була від імені Далай-лами. Потім попрощалася з Долорес Пальмер, Марією Савіні й Чарльзом Неєм, котрі вдивлялися в неї, мабуть, так само, як японці під час війни дивилися на своїх льотчиків-камікадзе. Повернувшись до свого покою, зачекала. Раптом Ліліан почула за дверима дряпання і гавкіт. Вона відчинила, і всередину зайшла вівчарка Волкова. Пес любив її і часто сам приходив до неї. Вона подумала, що собаку прислав Боріс і сам ще прийде. Але не прийшов. Натомість з’явилася медсестра і сказала, що рідня Мануели вирішила вислати померлу до Боготи в цинковій труні.

– Коли? – запитала Ліліан, аби щось сказати.

– Ще сьогодні. Хочуть виїхати якнайскоріше. Сани вже чекають. Зазвичай це відбувалося вночі, але труп має ще встигнути на корабель. Вони полетять літаком.

– Я мушу вже йти, – буркнула Ліліан, почувши авто Клерфе. – Успіхів.

Ліліан зачинила за собою двері й рушила вздовж білого коридору, мов злодій, що втікає. Вона мала надію, що їй вдасться минути хол непомітно, але Крокодилиця чекала біля ліфта.

– Професор просив сказати вам ще раз, що можете лишитися тут. І що ви повинні залишитися.

– Дякую, – відповіла Ліліан і пішла далі.

– Будьте розсудливі, міс Дюнкерк! Ви не знаєте, в якому ви стані. Вам не можна змінювати клімат. Ви не переживете й року.

– Саме тому.

Ліліан рушила далі. З-за столиків для бриджу підвелося кілька голів, назагал хол був порожнім. Пацієнти лежали на верандах. Боріса не було. Біля виходу стояв Ґольманн.

– Якщо ви вже конче мусите виїхати, то їдьте принаймні потягом, – сказав Крокодилиця.

Ліліан мовчки показала старшій сестрі своє хутро й вовняні речі. Крокодилиця зневажливо махнула рукою.

– Це вас не врятує! Ви задумали скоїти самогубство?

– Ми всі це робимо – хто швидше, а хто пізніше. Ми поїдемо обережно. І не дуже далеко.

Вхідні двері були вже цілком близько. Сонце знадвору засліплювало. Ще кілька кроків, і цей біг крізь стрій різок закінчиться. Ще один крок!

– Ми вас застерегли, – пролунав за нею монотонний, зимний голос. – Ми вмиваємо руки!

Їй було не до сміху, але Ліліан усміхнулася. Цією останньою фразою Крокодилиця врятувала ситуацію.

– Прошу їх вимити в стерилізованій цноті, – сказала Ліліан. – Адью! Дякую за все.

Вона вийшла. Сніг іскрився так, що вона майже нічого не бачила.

– До побачення, Ґольманне!

– До побачення, Ліліан. Незабаром я долучусь до вас.

Вона глянула на нього. Дякувати Богу, нарешті знайшовся хтось, хто не хоче її повчати. Ґольманн закутав її в хутро й вовняні хустки.

– Ми їхатимемо повільно, – пообіцяв Клерфе. – Коли сонце зайде, спустимо дах. А поки що боки авта затулять вас од вітру.

– Так, – відказала вона.

– Можемо їхати? Нічого не забули?

– Ні.

– Втім, якщо й забули, вам пришлють.

Вона про це не подумала. І враз зауважила в цьому факті певну втіху, бо вважала, що, виїхавши, обірве всі зв’язки.

– Так, справді, можна попросити, щоб прислали, – сказала Ліліан.

Непоказний чоловік, який виглядав так, мовби офіціанта схрестили з церковним сторожем, швидким кроком перетнув майдан перед санаторієм. Клерфе здивувався.

– Та то ж…

Чоловік пройшов зовсім поруч авта, і тоді Клерфе його упізнав. Він був зодягнений у темний костюм і чорний капелюх, у руці ніс валізу. То був конвоїр трупів, але геть перевтілений – уже не пом’ятий і неговіркий, а радісний і авторитетний: вирушав у дорогу до Боготи.

– Хто це? – запитала Ліліан.

– Ні… Я думав, що то знайомий. Готова?

– Так, – відповіла Ліліан. – Готова.

Авто рушило. Ґольманн помахав їм на прощання. Боріс не з’явився. Собака біг ще упродовж якогось часу за автом, потім і він лишився позаду. Ліліан озирнулася. На сонячних терасах, які ще хвилину тому були порожні, раптом заряхтіло від людей. Ті, що приймали сонячні ванни, піднялися зі своїх лежаків. Таємний телеграф санаторію вже сповістив їх про небуденну подію, і тепер, почувши шум мотора, вони повставали й дивилися вниз, тонкий ланцюжок людей темнів на фоні густо-синього неба.

– Як на верхній трибуні під час бою биків, – сказав Клерфе.

– Так, – погодилася Ліліан. – А хто ж ми? Бики чи матадори?

– Завжди доводиться бути биком. Але думаєш, що ти матадор.

7

Авто рухалося повільно білим яром, над яким, наче потік, струмувало небо кольору тирличу. Вони вже минули перевал, але купи снігу обабіч дороги височіли майже на два метри й затуляли краєвид. Були тільки снігові мури й голуба стрічка неба. Досить було трохи довше посидіти з відхиленою головою назад, і зникало розуміння, де верх, а де низ, де білість, а де блакить. Потім з’явився запах живиці та ялиць, а відтак насунулося брунатне плескате село. Клерфе затримав авто.

– Думаю, можна вже зняти ланцюги з коліс. Яка там дорога внизу? – запитав він хлопця на автозаправці.

– Чиста.

Клерфе придивився до хлопця, зодягненого в червоний светр і нову шкіряну куртку, він мав окуляри в нікелевій оправі, мав прищі й настовбурчені вуха.

– Ми, мабуть, знайомі! Герберт, Гельмут чи…

– Губерт.

Хлопець показав на дерев’яну табличку, прикріплену до стійок перед заправною станцією:

Г. ҐЕРІНҐ, ГАРАЖ І РЕМОНТ АВТОМОБІЛІВ.

– Це не нова вивіска? – запитав Клерфе.

– Та ні, зовсім новенька.

– Чому ж ти не написав своє ім’я повністю?

– Так практичніше. Завдяки цьому багато людей думає, що мене звати Герман.

– Швидше можна було б сподіватися, що ти волів би змінити прізвище, ніж малювати його такими великими літерами.

– Я був би страшним дурнем, – сказав хлопець. – Тепер, коли знову з’являється