Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

дедалі більше німецьких авт! Він не уявляєте собі, які я отримую чайові! Ні, пане, моє прізвище – золота жила.

Клерфе зиркнув на його шкіряну куртку.

– Це вже куплено за ці гроші?

– Наполовину. Але, перш ніж закінчиться сезон, будуть іще лещетарські черевики і плащ, я певен.

– А може, ти прорахуєшся: від декого не одержиш чайових саме через своє прізвище.

Хлопець вискалив зуби і вкинув ланцюги до багажника.

– Але не від тих, хто може собі дозволити виїжджати на лижви, пане. Крім того нічого поганого не може статися: одні дають, радіючи, що його вже немає, а другі – тому що в них пов’язані з ним приємні спогади, але дають майже всі. Я спостеріг це, відколи тут з’явилася ця вивіска. Бензин, пане?

– Бензин, – сказав Клерфе, – цілих сімдесят літрів, але я куплю його не в тебе, а в когось не такого спритного, як ти. Пора, Губерте, щоб твоя картина світу трохи змінилася.

За годину сніг лишився позаду. Уздовж шосе мчали потоки, з дахів капотіло, а стовбури дерев блищали від вогкості. У вікнах червонів захід сонця. Діти бавилися при дорозі. Поля були чорні й мокрі, а на лугах видно було жовту й сіро-зелену торішню траву.

– Хочете зупинитися? – запитав Клерфе.

– Ще ні.

– Боїтеся, що сніг може нас наздогнати?

Ліліан кивнула.

– Я більше ніколи не хотіла його бачити.

– Не раніше від наступної зими?

Ліліан не відповіла. Наступна зима. То було щось як Сиріус або Плеяди. Ледве чи колись вона її ще побачить.

– А може б, ми щось випили? – запитав Клерфе. – Кави з вишнівкою? Ми маємо ще чималий шмат дороги.

– Добре, – згодилася Ліліан. – Коли будемо над Лаґо Маджоре?

– За кілька годин. Пізно ввечері.

Клерфе затримав авто перед сільським готелем. Усередині офіціантка запалила світло. На стінах висіли картини, що зображували оленів під час гону й тетеруків під час токування.

– Ви голодні? – запитав Клерфе. – Що ви їли на обід?

– Нічого.

– Так я і думав. – Він звернувся до офіціантки: – Що у вас є з їжі?

– Салямі, мисливські ковбаски й шубліґи. Шубліґи готові.

– Два шубліґи та кілька скибок чорного хліба. Крім того масло й точене вино. Маєте фендан?

– Фендан і вальполічелло.

– Фендан. А ви що вип’єте?

– Сливовицю, якщо не заперечуєте, – сказала офіціантка.

– Не заперечую.

Ліліан сиділа в кутку біля вікна. Відсторонь прислухувалася до розмови Клерфе з офіціанткою. Червонясте світло лампи грало на пляшках у буфеті зеленими й червоними відблисками. За вікном чорніли дерева на тлі високого зеленавого вечірнього неба, в сільських будинках спалахувало перше світло. Усе було дуже спокійним і природним, вечір без страху й бунту, і Ліліан була його частиною, такою ж природною і спокійною, як усе інше. Вона врятувалася! Коли вона це усвідомила, їй забило дух.

– Шубліґи – це жирні сільські ковбаски, – пояснив Клерфе. – Чудові, але, може, вам не сподобаються.

– Я люблю все, – промовила Ліліан. – Тут, унизу, я люблю все!

Клерфе поглянув на неї в задумі.

– Боюся, що це правда.

– Чому ви цього боїтеся?

– Нема нічого небезпечнішого за жінку, яка все любить, – розсміявся він. – Як зробити так, щоб вона любила тільки одного?

– Просто нічого в цьому напрямку не робити.

– Теж правда.

Офіціантка принесла біле вино. Налила його в келихи. Потім підняла свою чарку зі сливовицею.

– На здоров’я!

Випили. Клерфе роззирнувся по вбогому готеликові.

– Це ще не Париж, – сказав він із посмішкою.

– Але ж ні! – заперечила Ліліан. – Це перше передмістя Парижа. Париж починається вже тут.

До Ґошенена світили зірки й була світла ніч. Клерфе завантажив «Джузеппе» на одну з товарних платформ, які стояли біля перону. Крім них тунелем їхали ще два лімузини й червоне спортивне авто.

– Хочете залишитися в машині чи поїдемо у вагоні?

– Ми не дуже забруднимося, якщо залишимося тут?

– Ні. Це електровоз. І дах спускається.

Залізничник підклав під колеса гальмівні колодки. Інші водії теж залишилися у своїх автах. В обох лімузинах горіло верхнє світло. Вагони зчепили, і потяг в’їхав у тунель Святого Ґотарда.

Стіни в тунелі були мокрі. З боків миготіли вогники сигналізації. За кілька хвилин Ліліан почало здаватися, що вона в шахті й опускається в глиб землі. Повітря стало важким і застояним. Стукіт коліс відбивався від стін луною. Освітлені лімузини, що гойдалися перед очима Ліліан, здавалися їй вагонетками на шляху в Аїд.

– Чи це колись закінчиться? – скрикнула вона.

– Ще чверть години. – Клерфе подав плескату флягу, яку наповнив у готелику. – Варто призвичаїтися до тунелів, бо, судячи з того, що я чув і бачив, незабаром усі ми житимемо в схожих умовах, у бомбосховищах і підземних містах.

– Де ми виїдемо з тунелю?

– Поблизу Айроло. Там уже Південь.

Ліліан боялася цього першого вечора. Думала, що спогади й туга виповзуть до неї з темряви, як пацюки. Тим часом гучний переїзд кам’яним черевом землі витісняв будь-яку думку. Глибоко укорінений страх бути похованим, який властивий кожній істоті, що живе на поверхні землі, а не в її нутрі, наповнював її таким нетерплячим очікуванням появи світла й неба, що на інші почуття не було вже місця. «Усе дуже швидко міняється, – думала вона. – Лише кілька годин тому я була високо в горах і мріяла спуститися вниз, а тепер я мчу під землею і мрію знову піднятися нагору».

З одного лімузина вилетів шматок паперу й ударився об вітрове скло їхнього авта.

– Є люди, які завжди і всюди мусять жвакуляти, – зауважив Клерфе. – Навіть у пекло вони прихоплять із собою канапки.

Він висунув руку й відліпив папір від скла. З вікна лімузина випурхнув другий шматок паперу. Ліліан розсміялася. Потім пролетіла куля, яка задудніла об раму їхнього вікна.

– Булка, – сказав Клерфе. – Панство в авті перед нами їсть саму ковбасу, без хліба. Міщанська столиця пекла в череві землі.

Ліліан усілася зручніше. Здавалося, тунель знімав з неї усе, що налипло на неї у колишньому житті, наче гострі щітки гуркоту здирали з Ліліан минуле. Стара планета, на якій розташувався санаторій, залишилася назавжди позаду, повернутися назад було неможливо, як неможливо двічі перебрести Стікс. Вона з’явиться тепер на новій планеті, викинута з надр Землі, долаючи падіння, в нестримному русі вперед, з однією лише думкою в голові: вирватися і жити. Вона почувалася так, ніби в останню мить вирвалася з вузької, довгої могили, стіни якої обвалилися позад неї, і втікала вперед, до світла, яке несміливо ряхтіло, але блискавично наближалося до неї і врешті розсіяло темряву.

Підземний гуркіт перейшов у звичний стукіт, а потім замовк. Потяг стояв у м’якому шумі