Читати книгу - "Йов. Фальшива вага"

в серце і так шарпнув, що Мендель під час шепоту голосно зойкнув. Кілька людей прокинулися, подивилися вниз і всміхнулися з єврея, що підстрибував і качався в кутку, розхитуючи тулубом узад-вперед і виконуючи жалюгідний танок во хвалу Господа.

Мендель іще не закінчив, як урядник розчахнув двері. Морський вітер вдмухнув його в барак. «Підйом!» — заверещав він кілька разів усіма мовами цього світу.

Був іще ранок, коли вони дісталися до корабля. Їм дозволили ненадовго зазирнути до їдалень першого і другого класу, перш ніж запхали на середню палубу. Мендель Зинґер не ворушився. Він стояв на найвищому щаблі вузенького залізного трапа, спиною до порту, суходолу, континенту, вітчизни, минулого. Зліва сяяло сонце. Синє небо. Білий корабель. Зелена вода. Надійшов якийсь матрос і наказав Менделеві Зинґеру зійти з трапа. Він вгамував матроса жестом руки. Він був цілком спокійний і без страху. Він кинув побіжний погляд на море і пив утіху з безконечности рухливої води. Вона вічна. Менделеві відкрилося, що Господь сам її сотворив. Він вилив її зі свого невичерпного таємного джерела. І ось тепер вона похитується між частинами тверді. Глибоко на дні її звивається Левіятан, священна риба, яку в день Суду годуватимуть побожні й праведні. «Нептун» називався корабель, на якому стояв Мендель Зинґер. То був великий корабель. Та порівняно з Левіятаном і морем, із небом і мудрістю вічности — крихітне суденце. Ні, Мендель не відчував страху. Він утихомирив матроса, він, маленький чорний єврей на велетенському кораблі та перед вічним океаном, він іще раз обернувся напівколом і промурмотів благословення, яке слід казати на вид моря. Він обкрутився напівколом, розсіюючи окремі слова благословення над зеленими валами хвиль: «Благословен єси, Ти, Вічний, Господи наш, що сотворив єси моря і ділиш ними континенти!»

Цієї миті загули сирени. Застугоніла машинерія. Повітрям, і кораблем, і людьми струсонуло. І тільки небо так і залишилося тихе і синє, синє і тихе.

IX

Чотирнадцятий вечір морської подорожі осяяли великі вогненні кулі, що їх вистрілювали кораблі-освітлювачі. «Зараз, — сказав Менделю Зинґеру один єврей, який уже двічі перепливав океан, — з'явиться статуя Свободи. Заввишки вона сто п'ятдесят один фут, усередині порожня, на неї можна вийти. На голові має променисту корону. В правиці тримає смолоскип. А найгарніше, що вночі цей смолоскип горить, але ніколи не може догоріти. Бо його освітлює електрика. Ось які чудасії виправляють в Америці».

Перед полуднем п'ятнадцятого дня вони висадилися на суходіл. Дебора, Міріям і Мендель стояли, міцно притулившись одне до одного, бо боялися погубитись.

Надійшли чоловіки в одностроях, Менделеві вони здалися трохи небезпечними, хоч і не мали шабель. Декотрі носили білі, як вишневий цвіт, шати, виглядаючи від цього напів як жандарми, а напів як янголи. Це козаки Америки, подумав Мендель Зинґер і зиркнув на свою доньку Міріям.

Їх викликали, за абеткою, кожен підходив зі своїми пакунками, їх не перевіряли гострими списами. «Мабуть, таки можна було взяти Менухима», — подумала Дебора.

Нараз перед ними виринув Шемар'я.

Усі троє однаково злякалися.

Всі одночасно побачили свій старий дім, колишнього Шемар'ю і нового Шемар'ю, званого Семом.

Вони бачили Шемар'ю і Сема водночас, так ніби Сема накинули на Шемар'ю, прозорого Сема.

То був Шемар'я, але то був і Сем.

Їх було двоє. Один мав на собі чорну шапку, чорний кабат і високі чоботи, і перший чорний пушечок пробивався на його щоках.

А на другому був ясно-сірий сурдут, білосніжний картуз, як у капітана, широкі жовті штани, ряхтлива сорочка із зеленого шовку, а його обличчя було гладеньке, мов шляхетний надмогильний камінь.

Той другий був майже Маком.

Той перший говорив своїм давнім голосом — вони чули лише голос, не слова.

Той другий міцною рукою клепнув батька по плечу і сказав — тепер вони почули і слова: «Hello, old chap!» — а вони нічого не зрозуміли.

Той перший був Шемар'я. Але той другий був Сем.

Спочатку Сем поцілував батька, потім матір, а тоді Міріям. Усі троє почули запах Семового мила до гоління, що пахло підсніжниками і ледь-ледь карболом. Він нагадував їм сад і водночас шпиталь.

У думці вони кілька разів повторили, що Сем — це і є Шемар'я. І лише тоді втішилися. «Всі решта, — сказав Сем, — підуть у карантин. А ви ні! Мак усе владнав. У нього тут двоє кузенів служать».

За пів години надійшов і Мак.

Він виглядав точнісінько так, як і тоді, коли з'явився в містечку. Широкий, галасливий, сурмлячи незрозумілою мовою, а кишені вже надималися від солодкого печива, яке він тут-таки пороздавав і сам заходився їсти. Яскраво-червона краватка стягом майоріла в нього на грудях.

«Вам таки треба в карантин, — сказав Мак. Він трохи перебільшив. Його кузени хоч і служили тут, але на митниці. — Але я вас супроводжуватиму. Не бійтеся!»

І справді, їм не довелось боятися. Мак кричав усім урядникам, що Міріям його наречена, а Мендель із Деборою — тесть і тестьова.

Щодня, по обіді, о третій, Мак підходив під ґрати табору. Він простягав руки крізь загорожу, хоча це й було заборонено, вітаючись із усіма. Через чотири дні йому вдалося звільнити родину Зинґер. Як — не сказав. Бо серед Макових властивостей було таке, що він натхненно розповідав вигадані речі; натомість замовчував ті, які справді діялися.

Він наполіг на тому, щоби, перш ніж поїхати додому, ретельно оглянути Америку на підводі його фірми.

Менделя Зинґера, Дебору і Міріям упакували на підводу і повезли на прогулянку.

Був ясний і спекотний день. Мендель і Дебора сиділи за напрямом руху, навпроти — Міріям, Мак і Сем. Важка підвода торохтіла вулицями з лютим завзяттям, як здалося Менделеві Зинґеру, немов заміряючись на віки-вічні розтрощити камінь із асфальтом разом і розхитати фундаменти кам'яниць. Шкіряне сидіння горіло під Менделевим тілом. Хоч вони й трималися в затінку високих стін, спека сірим розплавленим свинцем палила крізь старий картуз з чорного репсу йому в голову, проникаючи в мозок, і щільно запаювала його вогким, липким, болючим жаром. Від часу прибуття він ледве що спав, мало їв і майже не пив. Поверх важких чобіт він іще з дому носив ґумові калоші, і його стопи пекло, як на відкритому вогні. Судомно затисненою між коліньми тримав він свою парасолю, і її дерев'яний держак був розпечений так, що до нього годі було доторкнутися, ніби він був із розжареного начервоно заліза. Перед очима в Менделя тріпотів густо зітканий серпанок із сажі, порохняви і спеки. Він думав про