Читати книгу - "Трохи пітьми"

усвідомлюю, що трохи задрімав. Вже близько півночі. Згадав, що збирався піти до Дайана, котрий привітно махав мені рукою. Чи це теж мені наснилося? Зараз біля великого вогнища від Дайанової шайки не залишилося й сліду. Як і від змісту премудрої бесіди, яку ми з ним в тому сні вели. Здається, щось про природу каміння…

Я поборов сонливість і знову почувався готовим до переворотів. Більшість люду повернулося до своїх вогнищ, а ті душі, що залишилися, перебувають у романтично-елегійному настрої. Найвищий час на лірику.

Я струшую з обличчя рештки дрімоти і знову налашовуюся на теперішність. Бард сухуватим голосом співає про щось щемке, флейтист підігрує йому на бамбуковому диджериду.

Лорна, Йостек і Жанна сидять поряд, туляться до мене, посхиляли голови. Не видно лише Віки. Алік теж закуняв, усе-таки мав старий тяжку дорогу.

– Йдемо нагору, – штурхаю своїх сусідів, – а то я вже тут засинаю.

Назустріч вітру з гір смертники тягнуться до себе в табір млявим ланцюгом.

Йостек пропонує лягати спати. У мене відкривається друге дихання. Саме зараз я чуюся в силах сидіти хоч до ранку. Роздмухую попіл і кидаю пару гілляк, хай тліють. Пропоную бажаючим випити кави.

Жанна втомлена. Вона готова йти спати.

Йостека біля вогню вжалила оса. Видно, в траві ховалася, придушив коліном випадково. Коротше, Йостек п'є каву. Алік теж вип'є, і Лорна вип'є. Доведеться Жанні засинати одній. Вона каже, що їй буде страшно, і залишається теж.

Комусь треба піти по воду. Певна річ, це випадає робити мені.

Загалом, лазити вночі до струмка – то найбільші ломи. Не рахуючи, звісно, поклику до випорожнення, теж серед ночі й під час грози. Якщо до цих викликів підійти творчо,

можна з невеличкої експедиції зробити захоплюючу одісею. Але про це іншим разом. Зі сну я небалакучий.

Просто вважаю, щоби не полетіти шкеребеть у пітьмі.

Повертаюся, коли вогонь уже розгорівся – невеличкий, зате яскравий. Переміна планів – із негайного «байцю» у нічне кавування – міняє настрій на менш кислий.

– Давайте поговоримо, – каже Йостек. – От ви, Аліку, ви така цікава людина. Ви на нас зовсім не схожі. От чим ви займаєтесь?

Алік криво посміхається.

– Я просив на «ти», але вже нехай. Я так… я в селі живу, на городі роблю. Кролів розводжу.

– Шо, все життя? Вам., кгм… тобі десь років п'ятдесят є. Шо, все-все життя отак на городі?

– Ну…

– Ну кажіть, я ж бачу, шо ви шось приховуєте. Ким ви були раніше?

Алік зітхає і знову натягує усміх.

– Взагалі ви, Йостеку, праві. Як сказано у Біблії, «не свідчи ложно». Я екстрасенс.

Всі добряче здивовані. Тільки Йостек ніби й здогадувався.

– Я знав: шось тут не те! Такий чоловік просто так тут би не опинився!

– Та нє. Не треба робити з мене якесь диво. Звичайнісінький собі екстрасенс. Властиво, не просто екстрасенс, а контактер. Тепер просто вже відійшов від цього. З огляду на певні причини. Ви ж не думаєте, що я би просто так приїхав сюди7. Лорна правильно сказала: ми тут не просто, даруйте, язиками почесати зібралися. У мене були вагомі причини приїхати сюди. Тому, якщо вже почали з мене, то можемо поговорити про те, що дійсно нас всіх цікавить. Зокрема, чого ми тут усі зібралися. Не забуваймо, це ж фестиваль… мммм… фестиваль самогубців, – таки вимовив він. – Це дуже серйозно.

– Правильно, Зубастік, – озивається Лорна. – Давно пора. А то, бля, сидимо, як дюдіки. Може, стидаєтеся говорити, нашо ви сюди приперлися? Шо, блядь, тіпа у всіх усьо в порядку? Шо, тіпа…

Йостек осмикує Лорну, яка вже заходиться слиною.

– А ти не смикай, Геморойчик. Не чіпай мене, ясно?! Я вже й так спокійна… Але Зубастік тепер має нам всім розказати, хто він за один. Всі мені, блядь, розкажуть, хто вони такі. Всі, я сказала! Більше ніяких хіханьок. По ділу тільки. До речі, то нічого, шо я тебе Зубастіком називаю?

– Нічого.

– Ну, так шо сидиш, їблом торгуєш? Розказуй!

Алік, ніскілечки не шокований тайфуном її прокльонів, потягуюючи каву, розпочинає свою історію.

– Навіть не знаю, за що братися. Певне, розкажу вам одну байку. Як притичину. Принаймні вона мені чимось цінна. Та й іншим теж є над чим подумати… Раз я, цілком випадково, опинився на лекції такого собі Валентина Комарова. Він виступав у нас у червоному кутку. Еге ж, я тоді ще працював на заводі опалювальних систем. Я, знаєте, за освітою інженер. Це вважалося досить пристойною роботою – інженером на заводі. Тим більше займати посаду інженера-конструктора.

Ну, то про лекцію. Зібралося людей чимало, понад сотню – майже весь наш цех. Товариш Комаров, скажу вам, ще раніше, у сімдесятих, написав кілька атеїстичних книжок для дітей старшого шкільного віку. Основна тема його книжок – наукове розвінчання різного роду таємниць та забобонів, які ні-ні, а таки були популярними серед народу. Всілякі там привиди, полтергейсти, інопланетяни – кожен аномальний випадок товариш Комаров міг легко пояснити з наукової точки зору. А це, нагадаю, був час, коли в Союзі почали вилазити на поверхню різні екстрасенси, йоги, різноманітні ворожбити. Усі ці диваки були прекрасною мішенню для публічних викриттів. Валентин Комаров – гроза всіх шарлатанів, які думали, що радянський народ можна безкарно дурити. З нашого часу, то Комаров трохи нагадує мені екзорциста. Ви знаєте, друзі, хто такі екзорцисти?

– Ті, шо чортів виганяють, – каже Лорна. – У мене тьотка тим займалась.

– Точно. Комаров виганяв з народих мас тих самих чортів, тільки в профіль… Ну, як в анекдоті про яйце, те саме, тільки в профіль, ха-ха. Так от.

І трапилась на тій лекції певна історія.

«На адресу московського планетарію, – розпочав лектор, – надійшов цікавий лист». Його автор повідомляв, що якось у звичайному господарчому магазині він придбав звичайний собі скляний графин. Графин поставили в сервант на полицю, де він і простояв кілька років.

Одного разу господаря несподівано розбудив різкий звук, що нагадував вибух. Стривожений, той скочив з ліжка і побачив, що й справді стався вибух. Вибухнув… графин. На полиці серед розкиданих бокалів і чарок валялися осколки графина.

«Що ж сталося? – з тривогою запитував автор листа. – Чи не чортовиння якесь?»

«Признатися, – признавався лектор, – випадок, наведений у листі, загнав мене у глухий кут. Досі ніколи мені не доводилося чути, щоб самі собою вибухали графини. Я знав, звичайно, що коли в холодну склянку налити окропу, то склянка може луснути. Але