Читати книгу - "Київ-86"

пустелі і відкривали кіоски, вони їздили на заробітки і поверталися піднімати аграрний сектор. Вони неймовірним і незрозумілим чином пережили ту біду, яка з нами сталася. Для них навіть збудували кілька малих міст з нетиповим плануванням, дивними екстер'єрами і дурнуватими назвами.

У нього давно загрубіло обличчя від степових вітрів, він привчив мене до кришталево чистих, гарячих спиртів. Іноді я приїздив до нього, ми брали в облогу спиртзавод, розставляли в пустелі требюше і озвучували ультиматуми керівництву і начальникам відділів, вимагаючи контрибуцій. А після — котили здобич, котили бочки спиртів через бархани Олешківських пісків під вовче виття і мерехтливі зорі вогкої, драґлистої ночі, котили їх кудись у бік ґалактичного диску, аби впасти під ним і розводити здобуте у співвідношенні один до одного.

Він перетворював це на ритуал і серед золотих пісків вранішнього проміння, коли танули у ранкових серпанках зорі і вовче виття, він підстрибував на одній нозі, мішаючи з водою екстракт життя, есенцію радощів, еліксир пустельного смутку.

На те в нього була спеціальна пляшка, де синім фломастером розмічені грані, проведені паралелі і меридіани нашого рідкого, прозорого щастя. Та пляшка повністю заміняла нам глобус.

І коли він стрибав на одній нозі у пустелі, серед розставлених требюше і палаючого на горизонті спиртзаводу «Світанок», коли частував мене ще теплим, ще гарячим від ворожих душ, свіжорозбавленим спиртом, я розумів, що жоден Remy Martin, жоден Moёt чи боронь боже Mumm не здатні на швидко-дзижні оберти душі, не здатні на радість і щастя такого ґатунку.

Я тепер точно зіп'юся. І зараз нирку віддав би, аби отримати фляндр тієї Божої слинки сюди. Аби зустріти виродків впевнено, бо тверезий алкоголік просто не може почуватися впевнено. Коли таки наважився визирнути — на даху нікого не було. Пошепки наказав японцям не рипатися і сходив глянути: вантажівка, фари увімкнені, поряд двоє палять. Порядок.

Можна курити — там всі куряги і далі свого носа нічого не чують. Їхні чорні роти просмалені наскрізь, їх жовті зуби та дешеві імпланти вкрилися шарами смол — нам можна курити.

Ми трохи заспокоїлися і вмостилися на даху. Розігріли тушонки на пальничці, вмостилися зручніше, та не говорили навіть пошепки. Ще не відійшли від переляку, не відійшли від пригод, які все валилися і валилися. Зрештою, нам ще з Міста вибиратися.

Я завжди виходив з Міста з глибоким спокоєм і замиренням. Навіть крок збавляв і непоспіхом карбував у пам’ять профілі висоток, що тонули в чорнотах ночі. Завжди чекав, аби сонце вже впало, аби мародери вмикали ліхтарі, а машини — фари ближнього світла. Додому я завжди топав хащами Хрещатика до Бессарабки, а звідти — накатаним асфальтом проспекту — на вихід.

Виходив так щораз і насолоджувався кожною покинутою висоткою, яка стирчала з темряви. За мною щораз топали нові туристи, які за два тижні вже почувалися як вдома серед холодних бетонних коробок. Чорні бланші вибитих вікон замирювали, зірки підсвічували шлях і я щораз повертався з полегшенням. Такий гордий і задоволений собою, що ось — мої турики побачили все без пригод. Я знав, що проблеми на зворотному шляху — не проблеми. І головне — довести до Києва, а назад — все якось саме складеться.

Тепер все інакше.

Зрештою, карта Міста мені не потрібна — вона вже давно в голові відбилася. Стала інтерфейсом додаткової реальності, ніби катаєшся на лижах, а окуляри — підсвічують імена сноубордистів, яким потім треба дати під дих, аби знали, як підрізати чесних лижників.

Вдома у мене стояв макет, його подарував Толік кілька років тому. Він замовив його в одній конторі, там зідрали скажені бабки і макет був більше схожий на музейну діораму, біля якої ми з ним квасили. Розливали у великі літрові келихи порошкове пиво, цмулили його у величезних кількостях і медитували над Містом.

Я вивчив макет так, ніби Київ був моїм дитячим подвір’ям, в якому відома кожна закуть, в якому вивчаєш все до дрібних деталей. Так, що навіть пам’ятаєш точну форму куп сміття, які ніхто не прибирає роками і на зміну форм яких реагуєш з підозрою і острахом.

Ми рахували. Виходило, що за п’ятнадцять років я встиг провести півтори сотні походів. Більше ста разів був у місті. Та звісно, не міг обійти всього, і деякі лакуни лишалися незайманими, хоча й не заважали скласти найповніше у світі враження про сучасний Київ. Толік жартома називав мене мером, і я вже давно з того не сміявся. Особливо, коли ми з японцями знов і знов тягали здоровенні літери від магазинів, складаючи їх у слова, ніби на суботнику з благоустрою активісти збавляють тверезий суботній ранок.

Тепер весь мій досвід, всі мої тутешні гулянки і все задротство над макетом — мали нас вивести. Ну і цеглина GPS-навігатора теж. Я мав нівелювати ризики і забезпечити вихід з цієї м’ясорубки в тишу і спокій кинутих містечок півдня. І треба не лінуватися і вийти через внутрішній дворик, і хащами пройти, обійти небезпеки. Але я ненавиджу хащі вночі. Я забив.

І ризикнув.

Так завжди буває. Толік, коли повернувся з війни, часто повторював: багато хлопців гине через лінощі і розгільдяйство. Комусь западало правильно замаскуватися на ніч, облаштуватися, якісь такі прості речі, про які важко пам’ятати, коли ти брудний, натомлений, змучений і хочеш додому. Так і тут. Ліньки зайві сімсот метрів лізти кущами і так кортить перебігти дорогу просто перед їхнім носом, аби спокійно собі вже з усім закінчити і вийти без зайвих клопотів. У таких ситуаціях і попадаються. В таких ситуаціях дуже просто відрізнити толкового туриста від дипломованого дауна.

Коли вже насувався на місто сірий і прохолодний ранок, я дав команду рухатися, Наокі навіть пофоткав їх з вікна, коли вони увімкнули фари і проїхали двадцять метрів в бік Хрещатика і зупинились біля наступного будинку. Час.

Покинуті готелі — як продані нирки. Поки вони з тобою — все нормально. Та як розлучаєтесь — починаються проблеми. Коли йдеш з готелю, який мовчить, коли прощаєшся з привидами на рецепції, як не силкуйся — не зможеш посміхнутися.