Читати книгу - "Київ-86"

Хоч би скільки ти тут бував... завжди мало. Неймовірний пейзаж за вікном зі щупальцями вантів у сарґасових водах Дніпра відбився фактурою у твоїх мізках, відковбасився яскравими спогадами, бо де ще у світі є місце, де за скромну платню можна орендувати цілий готель з шикарним видом на місто-мільйонник?

Взимку я палю тут стару мародерську буржуйку, ламаючи на дрова стільці та віконні рами, навесні — слухаю торохкотіння крапель талого снігу після заметілей і хуртовин, які падають нам на голови з сивого неба, а влітку — смалю сиґари на балконах, ганяю коридорами малу японку і йду зараз звідси — переляканий, але щасливий.

Готель спить. Хитаються вітром двері-рипучки, старі гаки перетирають іржу у дверних петлях і зсипають її на прохолодний бетон, порослий мохом, посипаний тиньком. Зсипають на бетон, з якого дивом ростуть стрункі дерева правильної форми. Сплять пустельги на горищі, сплять кабани у підвалі, сплять ластівки у вітальнях з вибитими шибками, сплять ластів’ята під крилами ластівки-матері і тільки ми-довбойоби шаримося в темряві. Шаримося і тремтимо від страху.

Вийшли на вулицю через центральний вихід. Прохолодне, передранкове повітря струменями ганяє найменші звуки, перетворюючи їх на грюкіт.

Час.

Ми картинні — хуткі тіні у темряві: переходили дорогу на м’яких лапах — я думав забігти на пагорб, піднятися до Софії і звідти вже йти на південь, на одеську трасу, подалі від нічних фар: у тишу і спокій. Та не цього разу. Я видивлявся і наче не бачив нікого, наче не було сиґаретних цяток, наче не стояв ніхто біля вантажівки. Та щойно спробували проскочити площею Лєнкому — в наш бік засвітили ліхтарем, потужним таким. Я розвернувся до японців — блядь. Знак радіації на футболці Ікумі. Його видно за три кілометри. Він же в темряві світиться. От тобі і рідним став.

Чесно, я вже не знаю, що на мене найшло. Чи то дався взнаки літр віскаря, який ми влупили на трьох під тушонку на даху, але я не думав і не чекав, просто стрельнув на світло. Здійняв руку і пальнув на світло, аби ці козли знали, що просто так нічого не буває.

Стрельнув і скомандував бігти. Ми погнали вулицею вниз. На Поділ.

Наокі майже не кричав, тільки стогнав приглушено, а я — тяг його на собі, раз-по-раз обертаючись і готуючись знову шмаляти в темряву — на голоси.

Чорт, ну як же так? Як тепер? Звісно, блядь, ніяк, тепер хіба повзти до Річкового вокзалу, завалюватися у його просторі зали, хапати вранішнє проміння крізь немиті вікна, набирати воду з Дніпра, фільтрувати її, промивати рану і бинтувати, бинтувати, бинтувати. Я ж навіть кулю дістати не вмію...

Тепер не знати взагалі, як нам вийти, і у цей чудовий день ми не в щасті-радості прощатимемось з Містом, не добиватимемо рештки віскаря під вуличний шансон з колонок, не втичитимемо у розсипи порошків галактичного диску — ми будемо думати, як нам тут коні не двинути, і пильнувати, аби він кров’ю не стік.

Я, мабуть, ідіот. Не знаю, як ще назвати людину, яка в такий момент передусім хоче зафоткати м'ясо. Зрештою, Наокі постійно повторює, що головне — дбати про мистецтво, коли інші думають, що нібито є справи важливіші. От як зараз, наприклад.

Наокі розказував історію про фотографа, який знімав виверження вулкану, і коли зрозумів, що вже точно не врятується, що лишився на острівці, навколо якого вирувала розпечена червона маґма, — то не придумав нічого кращого, ніж лягти на фотоапарат, аби коли його накриє хвилею розплавлених гранітів — фотки постраждали якомога менше.

Коли медсестра з японської порнухи бинтуватиме його, наче мумію, ніби ми знов бавимося, обмотуючись туалетним папером і ганяючи одне одного коридорами готелю „Дніпро”… тоді я його і зафоткаю: всі ці криваві шмарклі, бруд і хардкор. Отаке фото і ляже на шпальти — хоробрий фотограф, мистецтво понад усе, дивіться який він крутий, за ці фотки його підстрелили.

Вже видно було, коли ми спустилися у розлогі лапи Подолу. За нами ніхто не побіг. Над Дніпром сходило сонце і вже прострілювало червоними променями серпанки над водою і велику лаврську дзвіницю прострілювало. Червоні промені ранку впали на червоні плями крові на нашому одязі і на наших руках. Крики птахів мішалися зі стогонами болю та розпачу.

Який з мене медик? Я навіть діагноз поставити не можу. Зараз відтягнемо його до річвокзалу і він там собі посидить, Ікумі його постереже, я побіжу ловити зв’язок, дістану блакитний телефон і наберу таки Толіка. Розкажу, що й до чого, розкажу які ми дауни і немочі.

Я знаю: він зможе, він знайде спосіб і приїде за нами, ми завантажимо Наокі в салон його Тойоти, впадемо самі, кров заляпає сидіння і Толік злитиметься через те всю дорогу, матюкаючи нас. Ми питимемо останню пляшку віскі з горла і годин за п’ять будемо в Радомишлі. Відтарабанимо його до лікаря і трохи заспокоїмось. Сходимо в бар. Я трахну Ікумі, зрештою.

Наокі стогнав. Я взяв його здоровенний нікон, ми дивилися одне на одного з якимось невловимим розумінням, типу чувак, мені зараз паскудно, але ми тут і ми разом, нам нічого не страшно. Ми круті, я поважаю тебе, і якщо зараз коні двину — то і після смерті поважатиму. Сфоткай мене: в National Geographic луснуть із заздрощів…

Клац!

Річковий вокзал. Такі просторі зали, вікна яких виходять до моря. Такий широкий Дніпро... його вже давно від моря не відрізниш. Після Аварії я не переходив на інший берег. В мене живуть знайомі в Прилуках, Черкасах і Чернігові — містах-прикордонниках, але ми ніде окрім мережі і не бачились.

Тут цілковита вранішня тиша, тут довгі промені світла лягають на брудну підлогу крізь замурзані вікна і осипаються блакитні, морські фрески зі стін. Дрібні птахи ганяють попід стелею, а десь над рікою — галасують чайки.

Річковий вокзал. Такий порожній, ніби в понеділок о шостій ранку після великого державного свята. Фрески вже посипалися, попадали у безформні купи, змішалися з пилом, мохом