Читати книгу - "Детективи в Артеку або команда скарбошукачів"

і впоперек. Отже, команда дружно оминула причал, звично ховаючись у хащах, і продовжила свій шлях.

Незабаром над верхівками дерев забовваніла вежа Султана, Пушкінський грот був зовсім поруч. Вийшовши на берег, діти поскидали артеківську форму. Сашко як ініціатор походу завбачливо прихопив великий поліетиленовий пакет, до якого тепер перекладав усі речі, які необхідно було взяти з собою. Оленка, помітивши у Сашка ліхтар, куплений ним у кіоску на Галявині казок, раптом зойкнула і пропищала скоромовкою:

– Ой! А я мобілку в кімнаті забула!

Антон скрушно похитав головою, а Сергій пирснув зо сміху:

– Нічого дивного як для дівчини. Чомусь я впевнений, що помаду і туш для очей ти не забула.

Олена почувалася винною, тому чи не вперше з часу їхнього знайомства промовчала. Сергій навіть здивовано повів бровою. На будмайданчику біля «Алмазного» він підібрав металеві монтажні прути і тепер шукав, куди їх приткнути. У гроті вони могли придатися як ударно-довбально-свердлильні інструменти, якщо раптом доведеться колупати отвори в кам’яних стінах морської печери. Урешті хлопець вирішив, що вони з Антоном спробують пливти з ними.

Ніжно-теплі морські хвилі, наче розморені від полуденного сонця, ліниво вихлюпувалися на берег. Діти м’яко зайшли у воду, обережно ступаючи по слизьких каменях, і ланцюжком побрели до входу в грот. Сашко тримав у витягнутій руці пакет з речами (тільки одяг залишився на березі), а Сергій з Антоном несли металеві прути. Під час переправи залізяки могли потягнути плавців на дно, тому хлопці намагалися вільними руками триматися за виступи прибережних скель.

У вечірній темряві вхід нагадував роззявлену пащеку морського чудовиська. Сашко «пришвартувався» біля найближчої каменюки, що стирчала з води, й обережно витягнув з пакета ліхтар. За мить до печери увірвався гострий промінь, освітлюючи нут­рощі чудернацької звірюки.

Діти з острахом, тримаючись за стіни, ступили всередину й довго та заворожено розглядали химерне склепіння над їхніми головами.

Нарешті трохи освоївшись, Сашко перевів світло ліхтаря на стіну, де згідно із зображенням на картині італійського художника мав бути другий вхід (чи тепер уже вихід). Просуваючись уздовж стіни, Сергій наблизився до освітленої поверхні й кулаком постукав об камінь. Антон тільки усміхнувся.

– Це те саме, що мураха товкла б по голові слона. Давай одразу прутом пробувати.

Хлопці намацали у скельній породі найбільшу тріщину, у яку можна було встромити один кінець арматури, й спробували підважити, намагаючись викорчувати хоч якийсь уламок каменю. Якщо вірити картині, то десь саме тут мав бути сховок, алегорично зоб­ра­жений художником у вигляді наскрізного проходу. Скоріш за все потаємне місце акуратно замостили камінням. А все, що можна скласти, можна й розібрати. Тому хлопці тиснули й тиснули з усієї сили. Якби не темрява, можна було б розгледіти, як почервоніли від напруження обличчя, проте камінь і не думав піддаватися. На допомогу хлопцям стала Оленка. Не втримався і Сашко, взяв ліхтар у зуби й теж схопився за арматуру.

Усі четверо разом налягли й на рахунок «три» чимдуж потягли на себе. Їх рвучко шарпнуло у зворотний бік – напевне, замортизував метал. У Сашка з рота вилетів ліхтар і ляпнув у воду. Грот занурився у темряву.

Настала тиша... Ані шуму хвиль, ані криків чайок... Лише чотири переполохані серця калатали, намагаючись вирватися з дитячих грудей і втекти подалі від цього страшного місця.

Раптом із глибини печери пролунав протяжний глухий звук, що нагадував далекий відгомін гуркоту грому під час літньої грози. Поступово він посилювався і за хвилину став настільки гучним, що діти позатуляли вуха, але все одно годі було витримати те несамовите гуркотіння. Вода почала вирувати, й на її поверхні утворилася вирва, яка щомиті набирала обертів, захоплюючи все навкруги.

Оленка не втрималася, зісковзнула з каменя й почала тонути. Антон, перемагаючи бурхливий потік і біль у вухах, кинувся її рятувати, але наковтався води й теж пішов під воду. Сашко з Сергієм трималися лише на кілька секунд довше...

Розділ 3

Таємнича печера

Сергій намагався підвестися, та марно – ноги не тримали. Оленка лежала поруч і тихо стогнала.

– Усі живі? – глухо озвався Антон.

– Не зовсім, – пролунав близько кволий голос Сашка. – У вухах шумить.

– І в мене шумить. Встати можеш?

– Спробую.

Сашко помаленьку, спираючись на руки, підвівся й зробив кілька кроків.

– Цікаво, де ми? Пам’ятаю тільки падіння й вир.

– І я теж, – озвався Сергій.

Антон повзав на колінах, намагаючись навпомацки визначити, куди їх винесло. Раптом він наштовхнувся на чиюсь ногу.

– Е-е-е, обережніше, – попросив Сергій.

– Як тут бути обережнішим? Я ледь твої обриси розрізняю. Зрештою, хто тут у нас спеціаліст з різних підземель і шахт, я чи ти?

– О-хо-хо, – тяжко видихнула Оленка. – Це ж треба було так вляпатися. Приїхали, називається, відпочити в «Артеку». І здалися нам ті скарби.

Спересердя вона тупнула, але замість удару об камінь усі почули хлюпання.

– Вода! – вигукнула вона.

– А що тут дивного? Нас же винесло сюди підземним потоком. Тож і вода має бути.

– Але мені здається, що тут ціле озеро. Пі­дійдіть, самі відчуєте.

Хлопці навпомацки наблизилися й занишпорили по землі руками. Антон зачерпнув у жменю води, набрав у рот і виплю-

нув:

– Солона.

Оленка теж зробила ковток і скривилася:

– Фу, гидота. Це ж не морська вода. Чимось нагадує ту бридку мінералку, яку п’є мій тато від гастриту.

– Просто у ній багато мінералів. Вода просочується через гірську породу, розчиняючи різні солі. Тому й смак специфічний. Отже, ми у печері під морським дном. Мабуть, через це озеро ми сюди й потрапили.

Сергій недовірливо заперечив:

– Щось тут не збігається. У гроті нас захопив гігантський вир і потягнув донизу. Тож ми мали опинитися на морському дні, а не на березі. І якщо ця печера нижче рівня грота, то чому вона не заповнена водою?

– Принцип батискафа, – відповів Антон. – Бачив по телевізору? Посудина, наповнена повітрям, яку опускають у воду догори дном. Вода не може витиснути з неї повітря, і люди спокійно працюють у батискафі під водою, допоки їм вистачить кисню. У печері те ж саме.

– Але це... це означає, – озвався схвильований Сашко, – що тут немає жодного виходу на поверхню. Інакше вода уже давно витиснула б усе повітря у прохід і заповнила печеру!

– Ну-у-у... мабуть, так, – погодився Антон.

Сергій схопився за голову:

– То ми тепер замуровані! Як нам ви­-

братися?!

– Нічого страшного. Як потрапили сюди, так і виберемося. Пірнаємо в озеро і виринаємо у гроті.

– Але сюди нас засмоктало виром, а назад треба буде пливти проти течії. Ми не подужаємо.

– Я впевнений, що вир у гроті –