Читати книгу - "Скоґландія"

Ярвен. Вона спробувала пригадати, що знає про Скоґландію, і збагнула, що не в змозі навіть з певністю сказати, де ця країна лежить. — А чому ми… Чому я?..

Машина спинилася. Під ногами в Рупертуса, коли той вийшов з машини й почав діставати з багажника сумку Ярвен, зарипіла галька.

Але Ярвен, перше ніж відчинити дверцята, чекала ще відповіді на своє запитання.

— Тут ідеальне місце для того, щоб спокійно підготувати тебе до твого завдання, — промовила Тяркс. — Хіба тобі тут не подобається? Ми дуже раді, що маємо змогу бути тут. — Жінка втягла голову в плечі й вийшла з машини.

«Я теж дуже рада, — подумала Ярвен. — Принаймні мені так здається. Уперше в житті я летіла в літаку, а тепер ще й ночуватиму в майже справжньому замку! Треба буде написати про це мамі. І Тіні теж».

Вона звела очі на привітний білий фасад, потому ще раз озирнулася через плече на старі дерева в алеї. Цей день здавався якимсь нереальним — мов у казці чи в кіно, і Ярвен ще дужче, ніж доти, пошкодувала, що не прихопила з дому фотоапарата. Щоб мати доказ не лише для однокласників. А й для самої себе.

Гільґард зробив широкий жест у бік високих вхідних дверей і промовив:

— Ласкаво прошу!

Щоправда, швейцар у чорній лівреї їх не зустрів.

* * *

Щоб устигнути на суботню нараду в столиці, він вирушив з північних гір рано вранці. Південний острів, звичайно, не дуже великий, а шляхи вже багато років були в такому доброму стані, що давали змогу їздити досить швидко. Проте в дорозі він любив не поспішати й час від часу спокійно помилуватися краєвидом. Скоґландія… Свою країну він любив, як, мабуть, усі скоґландці, й знав, що в ній йому живеться добре. І усім. «Навіть селянам, — подумав він, — нашим вільним скоґландським селянам, хоч працюють вони в поті чола. Але живеться їм добре».

На узбіччі в траві ще виблискувала прохолодна роса, і він увімкнув тепле повітря, щоб трохи зігрітися. У цих лісах ранками, коли сонячне проміння в багатьох місцях ще не торкалося землі, він і в машині завжди ніби мерз.

Неподалік попереду дорогу неквапом перейшли дві козулі. У вранішньому світлі простиралися луки, родючі угіддя, ніжно-зелені посіви жита, а рапс уже відцвітав.

Ту постать він помітив ще задовго до того, як під’їхав ближче; у цьому місці рівна, мов під лінійку, дорога починала спинатися на гірський хребет. На узбіччі хтось сидів — скоцюрбившись, сіро-бурий, мов сама земля, і якусь мить він у машині навіть потерпав, що, може, стався нещасливий випадок і когось покалічило. Але потім та постать підхопилася на ноги й характерно помахала рукою. Хтось хотів, щоб його підвезли.

Чоловік за кермом завагався. Колись на дорозі, а надто в провінції, він завжди спинявся: там часто стояли діти, яким треба було під’їхати від одного хутірця до іншого, бо відстані були чималі, а автобуси ходили не завжди регулярно. Підбирав він і молодь, що подорожувала країною, їхньою мальовничою Скоґландією; проблукавши цілий день у темних скоґландських лісах, стомлені, хлопці й дівчата хотіли дістатися до ближчої залізничної станції чи до молодіжної туристської бази. Він підвозив їх залюбки, дорогою розмовляв з ними, тішився тим, що траплялася нагода комусь допомогти, а самому йому це нічого не коштувало.

Чоловік уповільнив швидкість. В останні роки він став обережніший: доводилося придивлятись, кого береш у машину. Та хоч як придивляйся, а певності ніколи не було. На півночі стало неспокійно, там повсюди невдоволення, а на півдні запанував страх. Він вимкнув вентилятора. На узбіччі стояв хлопчина — перемерзлий, так ніби ночував десь у лісі, на око років дванадцять, може, тринадцять, не більше. От тільки був він у бахматій картатій куртці з дорослого плеча, а з-під берета вибивалося, як стало видно тепер, коли машина повільно підкотила ближче, біляве пасмо.

Водій з полегкістю зітхнув. Він опустив шибку в передньому вікні праворуч, перехилився через сидіння й привітно гукнув:

— Доброго ранку! Тобі куди?

Хлопчина зіщуливсь і обхопив себе руками за плечі. Сонце ще тільки прокинулось і не гріло.

— Ви в бік столиці? — спитав хлопчина. Він так змерз, що голос його аж тремтів.

Чоловік кивнув головою й промовив:

— Нам по дорозі. Сідай.

Хлопчина відчинив дверцята й просто-таки впав на сидіння. Потім, так наче в ньому спрацював якийсь рефлекс, натяг берета на самі очі й буркнув:

— Дякую.

Чоловік натис на газ і ввімкнув на повну потужність тепле повітря.

— Зараз зігрієшся! — кинув він. — Мабуть, довгенько стояв, що промерз до самих кісток?

Хлопчина, дивлячись уперед на дорогу, навіть не повернув у його бік голови. Обличчя він мав замурзане, так ніби зумисне розвіз на ньому цілу пригорщу землі, а тоді забув умитися. Сором’язливий шибеник, але такі вже вони в цьому віці,