Читати книгу - "Вовк-тотем"

Тюрки — один з родів гунів. Рід Ашина колись був одним з їхніх племен, яке знищили його сусіди, напавши на нього. Проте з племені залишився живим десятирічний хлопчик, якого солдати пожаліли вбити, проте відрубали йому ноги й викинули в болото. Його знайшла й вигодувала вовчиця. Коли хлопчик виріс, він зійшовся з вовчицею, і та завагітніла. Князь, дізнавшись, що хлопчик вижив, послав людей його вбити. Посланці, побачивши поряд вовчицю, вирішили спочатку вбити її, однак вовчиця втекла в гори, що на півночі держави Ґаочан, де була печера… Вовчиця заховалася там і згодом народила десятьох хлопчиків. Коли вони виросли, то одружилися з жінками з інших місць, утворили кожен свій рід і взяли прізвища матерів. Рід Ашина був одним з них.

Нарешті люди могли йти забирати новорічні подарунки, що їм належали. Холод над сніговим озером посилювався, й снігова кірка ставала дедалі міцнішою. Старий сказав мисливцям:

— Тенґер підганяє нас, тож поквапимося.

Люди мов полетіли по сніговому озеру до своїх «наділів» і над мисливським майданчиком атмосфера знову пожвавішала.

Старий і Чень Чжень зупинилися, підійшовши до краю величенької ями. Старий сказав:

— Не слід шукати велику яму, адже у великій ямі багато кіз. Але в купі з десятка-двох померлих від задухи тварин зберігається багато тепла, тож снігу в ямі буде недостатньо, щоб відразу заморозити стільки кіз. Пробувши в теплі ніч і півдня, їхні животи спухли, ноги натомість задерев’яніли й сперли живіт, тож м’ясо тих кіз, що поменше, вже стухло. Хоча тепер вони, можна сказати, й замерзли, однак половина з мерзлих кіз — тухлі. Якщо притягти такого цапа на закупівельний пункт — і півціни за нього не виручиш. Закупівельники тільки побачать живіт цапа, відразу ж визнають його другосортним і дадуть тобі гроші тільки за шкуру, а за м’ясо нічого не отримаєш. Однак для вовків ці напівтухлі кози — улюблений харч. Орхонські вовки, напевне, всю зиму опікуватимуться похованими тут тваринами. Так що залишимо вовкам їхню улюблену їжу.

Старий ліг на повсть і почав устромляти березовий гак у снігову яму. — вона виявилася глибшою за два метри. Мацаючи раз за разом, Старий невдовзі рвучко зафіксував жердину, потім сказав Ченю:

— Зачепив одного! Разом будемо тягнути його нагору.

Витягуючи тіло дзерена нагору, вони раз по раз утрамбовували ним сніговий пісок, який продовжував стікати вниз і заповнював прогалину, утворену тілом тварини. Так помалу підтягли його під поверхню. Тоді підвелися й поволі потягли вбік. Зі снігової ями з’явилася голова мерзлого дзерена, вся в снігу. Залізний гак не схибив і якраз зачепив тварину за горло, нітрохи не пошкодивши шкури. Чень Чжень нахилився й обома руками схопив дзерена за голову, потім з усіх сил потягнув і нарешті поклав на повсть здобич вагою двадцять п’ять — тридцять кілограмів. Дзерен затвердів на морозі, його живіт не був здутим — це означало, що він задихнувся й замерз дуже швидко.

Старий сказав:

— Це — першосортний дзерен. За нього дадуть найвищу ціну! — а потім зітхнув і додав: — Усередині є ще. Тепер ти тягни! Тут потрібно діяти так, ніби витягаєш цебро з дна колодязя — спочатку намацати предмет, а вже потім докладати зусиль. У жодному разі не можна, щоб гак зіпсував шкуру, бо тоді за неї нічого не отримаєш.

Чень Чжень підтакуючи підтягнув до себе жердину і встромив її в снігову яму, потім повільно поворушив нею і з’ясував, що на дні ями є, напевне, ще два дзерени. Витративши чималенько часу, він нарешті з’ясував обриси одного з них, а потім помалу намацав його шию і після кількох спроб зачепити її, нарешті міцно встромив у неї гак. Тепер він мав змогу витягнув свою першу «велику рибину» зі снігового озера в степу! Одним гаком, так би мовити, упіймав відразу здобич, яку зазвичай і на швидкому коні не наздоженеш — дзерена вагою двадцять п’ять — тридцять кілограмів. Він збуджено закричав до Яна Ке, який залишився на березі:

— Поглянь! Я теж виловив одного! Він такий великий! Оце так подія!

Ян Ке схвильовано закричав у відповідь:

— Швидше повертайся! Повертайся! Я теж хочу піти! Нехай батько відпочине!

Над озером, над схилом — скрізь здійнявся гул здивування. Один за одним зі снігу виловлювалися великі дзерени із чудовим хутром і жирним м'ясом. Один за одним снігові плоти летіли до берега. Моторна молодь уже розпочала «другий вилов». Повстяні плоти Бата з Ґасмаа та Лхамжава були найбільш вправними — гачок у руках їхніх господарів працював точно й швидко і зачіпляв, ніби навмисно, великих гарних кіз. Якщо ж на гачок траплялися малі або середні тварини, або ж великі, але зі здутими животами чи натягнутою шкірою, за яких не дадуть гарної ціни, то вони викидалися назад у снігову яму. У дикому засніженому степу можна було спостерігати картину, характерну лише для часів весняного приплоду, коли раділи прибуткам. Вовки, які спостерігали за цим з далеких гірських вершин, мали казитися від люті. Найвправніші розбійники степу — вовки — раптом були пограбовані людьми! Чень Чжень не міг стримати радості.

Старий і Чень повели свій плот, навантажений двома дзеренами, до берега. Коли повстяний човен пристав до схилу, Ян Ке і Баяр допомогли Старому зійти вниз. Чень Чжень зіпхнув дзеренів з плоту, і вони вчотирьох потягли їх до своїх возів. Чень Чжень раптом помітив, що на обох їхніх возах уже лежить кілька дзеренів, тож запитав,