Читати книгу - "Повернутися дощем"

його прийняла? Чи не тоді, коли ми поверталися від айдарівців?

— Ти й це помітив? — посміхнулась Настя.

— Я дуже добре відчуваю твій настрій, — сказав Вадим, пригортаючи жінку до себе, — навіть тоді, коли ти замикаєшся у собі й мовчиш.

— Виходить, ми дивимося в один бік. Лише тоді люди підсвідомо відчувають не лише настрій одне одного, а й думки… Завтра ти поїдеш на роботу і передаси керівництву мою заяву на місяць безоплатної відпустки. Не встигаю одразу всюди, хочу зайнятися волонтерською роботою. Поки наша організація має перепочинок до вересня, встигну зробити щось корисне для наших солдатів. Тим більше, що керівництво не проти того, щоб ми брали такі відпустки. Добре?

— Хочеш сказати, що ти будеш тут розриватися, а я сидітиму на роботі? Завод усе одно стоїть, тож підмітати подвір’я та фарбувати можуть і без мене. Я також напишу заяву.

— Чудово! Тоді післязавтра поїдемо разом?

Втома відступила, коли Настя з Вадимом почали будувати плани допомоги бійцям. Хотілося і те закупити, й інше, але бракувало коштів. Настя вважала, що до наступної поїздки потрібно будь-що купити айдарівцям тепловізор. Про себе жінка вирішила, що разом з обручками здасть і свій золотий ланцюжок, залишить собі тільки натільний хрестик. Вони шепотілися в ліжку аж до півночі. Врешті-решт розробили таку стратегію: вибрати ціль і не думати наперед, як досягти своєї мети, а просто йти вперед.

Розділ 13

Усі розмови бійців, з чого б вони не починалися, закінчувалися однією темою — Іловайськ, місто, розташоване за двадцять п’ять кілометрів від Донецька, стратегічний залізничний вузол. Треба було взяти під контроль Іловайськ, щоб відрізати шляхи постачання ворога зброєю та бойовиками. «Закрити Іловайськ», — звучало все частіше. Але це буде нелегко, бо в місті стояв Моторола зі своїм військом, Гіві, інша нечисть, ширилися чутки, що там уже є й російські найманці. Залізниця ділила Іловайськ навпіл, тож потрібно було взяти штурмом усе місто, щоб раз і назавжди перекрити постачання бандитських формувань. Ще дванадцятого серпня українські частини з боями пішли на штурм і взяли під свій контроль частину міста. Наступ почали підрозділи батальйону «Азов» і добровольці корпусу Правого сектора. Армійські частини вийшли із заходу, з боку Шахтарська, але просунутися далі на Зугрес їм не вдалося — бандформування отримало артилерійську підтримку з районів Моспиного та Харцизька. Ускладнювало ситуацію й те, що ворог вів вогонь із житлових кварталів. Підрозділ батальйону «Кривбас» стримував ворожі атаки понад два тижні, заглибившись уперед. До захоплення міста згодом долучились добровольчі частини МВС: окремі штурмові групи зі складу батальйонів «Азов», «Донбас», «Шахтарськ» та «Дніпро». Бійці рвались на штурм міста, але не вистачало бронетехніки та важкої артилерії.

Геннадій, як і всі хлопці поруч, був налаштований рішуче, тому часу не гаяв і готувався до штурму. Попри те, що ворог не дрімав, над головами дзижчали їхні безпілотники і час від часу долітали снаряди пристрілки, бійці вели розвідку, ходили на стрільби, готували зброю. Усі розуміли, що будь-якої миті може бути наказ виступати.

Кілька днів спілкування з новими друзями пішли Генику на користь. Він уже не прокидався в холодному поту від жаху, коли йому знову і знову снився Змій. Так, саме Змій, а не його друг далекого дитинства Яків. Геннадій намагався не думати про колишню дружбу і їхню клятву на солоних озерах Слов’янська. Розум не хотів сприймати те, що він убив друга. Геник навіть подумки називав Якова Змієм, людиною, яка наглумилася з невинної дівчини, задовольнивши свої амбіції та хіть. Він ледь не згубив життя Улянки, зламав його, залишивши травму на все життя, тому не мав права на існування. Такі думки трохи втішали Геннадія, але нічні кошмари не припинялися. Добре, що хоч Яків не снився в образі друга, бо було б ще нестерпніше і болючіше. Найчастіше Яків у снах просив допомоги. Він тягнув скривавлені руки: «Врятуй мене! Лугандія!»

Сни — повернення в минуле, постійне нагадування про нього — виснажували Геннадія, робили дратівливим і подеколи навіть злим. Останні дні все змінили. Відбулося переосмислення минулого, і колишній друг відходив усе далі, залишивши замість себе образ Змія, нахабного злого ґвалтівника та ворога. Тут над хлопцями висіла небезпека, тому кожен мав прожити день, як останній. Ніхто не знав, чи завтра побратим заговорить з друзями, чи замовкне назавжди.

— Дорожити потрібно тим, що маємо, — розмірковував Філософ, сьорбаючи міцний чай.

— А що ми маємо зараз? І чим можемо дорожити? — спитав Злий, підштовхуючи Філософа до розмірковувань.

Хлопці любили послухати Філософа. Уродженець Дніпропетровська, музикант, він з перших днів пішов добровольцем на фронт, приєднавшись до «Дніпра». Уже давно побратими не називали його на ім’я, та й сам він називав себе Філософом, майже не згадуючи Петруся, який не тільки грав в оркестрі, а й навчав прекрасного дітей у музичній школі. До науки філософії він не мав жодного стосунку, але любив аналізувати та розмірковувати.

— Чим дорожити? — повторив Філософ. — О, хлопці! Ми з вами маємо найцінніше і не знаємо про це?

— Найцінніше для людини — це її родина, — втрутився в розмову Малий. — Батьки від самого народження і до скону піклуються про нас. Для них ми завжди залишаємося дітьми, скільки б нам не було років. Навіть коли людина має свою сім’ю, дітей, їй усе одно потрібні батьки, бо лише вони можуть у час негараздів зігріти дітей теплом своєї любові.

— Малий, ми щодня чуємо розповіді про твоїх чудових батьків, — обірвав його Злий. — Проте не в усіх є батьки, тож, по-твоєму, ті, у кого їх нема, в житті не мають найціннішого?

— Стоп! — Філософ підняв тонкий вказівний