Читати книгу - "Повернутися дощем"

палець. — Ти, Злий, підійшов близько до визначення найціннішого, що ми маємо.

— Не зрозумів, — стенув плечима Злий.

Геннадій не втручався в розмову. Він лежав, заклавши руки під голову, і намагався дати відпочинок спині, яку чи то застудив, чи щось у ній порушив під час занять. Він навіть ходив до «бобрів», але у них не було ніякої мазі. Порадили розтерти спиртом та укутати целофаном і чимось теплим. Залишки спирту пішли не за призначенням — хлопці налили його по стаканчиках, розвели водою і випили за вечерею. Малий помасажував болюче місце, і Геник обмотав спину чиїмось шерстяним светром.

— Не треба довго думати, — продовжив Філософ, — бо я вже сказав, що кожен з нас зараз має неоціненний скарб.

— Для мене був би скарбом гарний кевларовий бронік та каска, — невдоволено буркнув Злий. — І від тепловізора не відмовився б. Стоїш на вахті, як голий посеред міста, — тебе сєпари вночі бачать, а ти їх — ні. Як гра у кота й мишку!

— Не завадило б додати важкої артилерії! — додав Малий. — Було б набагато спокійніше і впевненіше.

— А для чого все це нам потрібно? — Філософ поставив чашку на підлогу. — Щоб вберегти найцінніше! Тобто?

— Життя, — вставив своє слово у розмову Геннадій.

— Прямо в ціль! — пожвавився Філософ. — Життя своє і рідних — це найцінніший скарб, і ми його маємо. Одна мудра людина сказала: «У людини два життя, і друге починається тоді, коли ми розуміємо, що життя лише одне».

— Краще розкажи нам про нірвану, — озвався Злий, — ти обіцяв, а то почали за здоров’я, а закінчимо за упокій. Коли говоримо про життя, одразу згадую загиблих побратимів.

Філософ налив у чашку, з якої щойно пив чай, води, зробив кілька ковтків і трохи помовчав. Він знав, що так можна привернути увагу і викликати цікавість до теми, над якою він розмірковує вже не один день.

— Нірвана — це стан переходу в абсолютну порожнечу, небуття, спокій, — почав він неквапливо, але Злий зауважив, що то не нірвана, а смерть. Філософ пропустив його слова повз вуха і продовжив: — Цей стан приходить тоді, коли людина відмовляється від будь-яких пристрастей і бажань, навіть від почуттів.

— Якась маячня, — не зле кинув Петро.

— Такий стан дозволяє звільнитися від страждань, — розповідав Філософ, — це і є головна мета нірвани. Лише уявіть собі: відсутність бажань, жодного конфлікту з навколишнім світом, відхід від звичайних людських цінностей і стан спокою. І страждань уже нема, лише повна внутрішня гармонія — це і є нірвана.

— Дурня! — посміхнувся Злий. — Покури травку — стан нірвани забезпечений!

Хлопці розсміялися.

— Не розумію я твою нірвану, Філософе, — сказав Малий. — Як це нема ніяких людських цінностей? Тобі буде добре, а як же рідні люди? Батьки? Невже байдуже, чи їм добре зараз, чи вони здорові? Ніяких хвилювань? Або я тупий і не розумію нірвану, або це якась дурня, яку вигадали ненормальні в психлікарні.

— Стан внутрішньої гармонії… — почав із запалом Філософ, але Малий його перебив і сказав, що далі йому нецікаво і він іде телефонувати батькам.

Філософ продовжив доводити переваги нірвани, коли до Геника на ліжко підсів Мона. Геннадій швидко звик звертатися до друзів на позивний, а ось до Марка ще не міг — для нього він і досі залишався просто Марком, побратимом по Майдану. Марк поцікавився, чи попустило в нього спину. Геник відповів, що вже краще, і хлопці вийшли надвір покурити. Неподалік проходжався Малий, розмовляючи по мобільнику. За уривками з розмови було зрозуміло, що Малий розмовляє з матір’ю.

— І так щодня по кілька разів, — сказав Марк, підкурюючи. — Він зовсім шмаркач, лише дев’ятнадцять років, — він подивився у бік Малого. — Йому б біля матері ще побути, а він тут. Весь час розповідає, які у нього батьки чудові.

— Це ж добре, — зауважив Геннадій, — отже, дуже любить.

— Так, але занадто вони в нього ідеальні, — стишив голос Марк. — Батько і своїми руками будинок збудував, і сад навколо посадив, і екзотичні рослини вирощує, і ще встигає непогано заробляти. А мати також мало не свята: пише вірші, працює, вся така правильна у вихованні, що жодного разу йому навіть у дитинстві потиличника не вліпила, голосу не підвищила. Віриш, що так буває?

— Не знаю, — похитав головою Геннадій, думаючи про своє. — Ти не бачив Улю сьогодні?

— Бачив, командир влаштовує їй різні випробування.

— Сподіваюсь, що вона їх не витримає і Батя відішле її додому.

— Злий ти, друже, — посміхнувся Марк. — Уля гарна дівчина.

— Тому й не хочу, щоб вона тут була.

Малий попрощався з матір’ю, підійшов до хлопців, дістав цигарку і прикурив.

— Аж на душі легше стало, — сказав він задоволено і випустив кільце диму. — А ти, Генику, вже зізнався своїм, де ти?

— Ще ні, — сказав Геннадій, — кажу, як ви навчили: граю в боулінг, працюю у Києві таксистом.

— Все одно рано чи пізно доведеться сказати правду, бо колись випливе на поверхню твоя брехня.