Читати книгу - "Пансіонат «Мірамар»"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Довго, напевне.
— Платити будеш небагато, за літній сезон я теж не буду з тебе дерти. Ти ще не одружений? — перескочила вона на іншу тему.
— Ще ні.
— Коли плануєш одружуватися?
— Зараз ні, а там буде видно.
— Про що ж ти думаєш? — засміялася вона.
Почувся дзвінок, господиня підвелася. На порозі з’явилась дівчина з сумками, повними харчів. Певне, служниця, й, між іншим, гарненька. Потім я дізнався, що її звуть Зухра. На вигляд студентка…
Господиня провела мене до кімнати, вікна якої виходили до моря.
— Цей бік узимку не дуже привабливий, — мовила вона, — але маю ще єдину вільну кімнату.
— Я люблю зиму, — сказав я недбало.
***Я вийшов на балкон. Від будинку і ген до виднокола видніло море. Лагідні хвильки мерехтіли під сонячним промінням, далечінь ясніла соковитою блакиттю. Небом пливли поодинокі хмарки. Легенький вітерець ласкаво торкався мого обличчя. Мені було сумно… Я почув за спиною рух і повернувся: Зухра стелила постіль. Вона робила це старанно, не звертаючи на мене уваги. Я тихцем милувався її чарівною селянською вродою. Мені закортіло, щоб ми стали друзями, і я мовив:
— Дякую, Зухро.
Вона посміхнулася.
— А можна чашечку кави?
За хвилину-другу вона повернулася з кавою.
— Зачекай, поки я вип’ю…
Я повільно смакував напій, поклавши блюдце на бильце балкона. Вона підійшла до дверей і задивилася на море.
— Ти любиш природу? — спитав я.
Вона змовчала, ніби й не чула мене. Хто знає, про що вона думала?
— Я приніс у великій валізі книги, однак тут немає шафи виставляти їх.
Вони озирнулася на кімнату і сказала просто:
— Хай будуть у валізі.
Я посміхнувся:
— Ти давно тут працюєш?
— Недавно.
— Тобі тут подобається?
— Нормально.
— Чоловіки не докучають?
Вона стенула плечима.
— Інколи таки втрачають розум?
Вона мовчки забрала порожню чашку і вже від дверей одповіла:
— Я нікого не боюся!
Дивна впевненість… Я почав розмірковувати про сутність людську та про те, якою повинна бути людина. Мене знову охопив сум.
Тоді я вирішив зробити ревізію меблів і дійшов висновку, що треба купити невеличку книжкову шафу. Щодо письмового столу, то його функції міг взяти на себе круглий стіл, який стояв у кімнаті.
***Записуючи в студії чергову тижневу передачу, я затримався там на кілька годин. Після цього перекусив у кав’ярні на вулиці Сафії Заглул. Потім подався до кафе «Грець із вами!». Смакуючи кавою за столиком біля вікна, я милувався майданом, котрий покривала зверху, немов парасолькою, товща хмар. Раптом серце тривожно стислося.
Мене всього аж тіпнуло — попід вікном пройшов чоловік. Фавзі!.. Я хотів краще розгледіти його і ледь не вперся лобом у шибку. Ні, це був не Фавзі, однак неабияк схожий на нього. А ще Дарія… Я згадав про неї, бо вона була невіддільна від Фавзі. Отож Дарія. А якби це був справді Фавзі? Якби я зустрів свого друзяку, то мусив би перш за все обняти його. Запросити на чашечку кави і взагалі не приховував би своєї радості від зустрічі.
— Привіт, привіт… що це ти тут робиш восени?
— Вирішив навідати родичів.
Отож він приїхав у справах, одначе за звичкою приховував їх од мене. Але я себе не виказував.
— Бажаю тобі гарно погуляти!
— Ми вже років два тебе не бачили. Власне, відтоді, як ти закінчив навчання.
— А й справді. Я отримав призначення на Александрійське радіо. Хіба ти не знав?
— Отож ти покинув нас?
— Напевне, всілякі проблеми… тобто, я хочу сказати, що в мене виникли деякі ускладнення.
— Було б краще, якби людина займалася справами, що їй до снаги.
Мене охопив гнів.
Так само, як треба займатися справою, в яку віриш сам.
Він витримав паузу, щоб надати словам більшої ваги:
— Кажуть, твій брат…
— Я не хлопчик.
— Я тебе образив? Пробач, — засміявся він.
Мої нерви нап’ялися. Пішов дрібний дощик. Оце б зливу, щоб розігнала всіх з майдану. Люба моя, не вір.
Якось мудрець сказав, що ми можемо збрехати, щоб переконати інших у своїй щирості… Я знову зайшов у розмову зі своїм товаришем-ворогом.
— Ти ще чимось цікавишся? — спитав він.
— Я завжди чимось цікавлюсь.
— Наприклад?
— Хіба не бачиш, що я навчився чисто голитись і хвацько в’язати краватку?
— Ну а ще? — не вгавав він.
— Ти бачив новий фільм у «Метро»?
— А це ідея! Ходім подивимось, що новенького там вигадали капіталісти.
***Пані Маріанна зробила візит чемності до моєї кімнати.
— Якщо тобі чогось бракує, ти не мовчи. Згода? Не соромся. Твій брат тут не пас задніх, він був справжній чоловік — дужий, хоробрий. Ти теж сильний, хоча на вигляд елеґантний, вишуканий. Знай, що пансіонат — твій дім, а я — твій товариш.
Насправді вона прийшла до мене не з чемності, тобто чемність була лише формою. Пані Маріанна завітала поговорити по душах — розповісти про своє кохання, про першого чоловіка — англійського капітана, про другого — ікорного короля, про палац в Ібрагімії, про наступний крах. Власне, про що мова? Її ж бо пансіонат — дня панів, для білої кістки.
Вона намагалася викликати мене на відвертість, засипавши лавиною запитань. Дивна жінка, весела, настирна, жінка після цвітіння.
Я не знав її королевою
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пансіонат «Мірамар»», після закриття браузера.