Читати книгу - "Пансіонат «Мірамар»"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Невдовзі я перезнайомився з усіма мешканцями пансіонату. Досить різношерста ватага. Я завжди охочий пожартувати. От якби міг тримати себе в руках, то зміг би знайти навіть тут приятеля чи товариша. А що хіба? Хай Амір Вагді й Талаба Марзук — це вже діди. Але ще є Сархан аль-Бухейрі і Хусні Алам. Перший, на мою думку, непоганий хлопець, приємний, привітний, хоча не вміє говорити вишукано. А Хусні Алам? Він діє мені на нерви. В усякому разі, тепер. Задерикуватий, пихатий. Мене дратує його міцна статура, високо піднята велика голова й ця манера сидіти на стільці, мов на троні. Напевне, він має себе за султана, хоча ввесь його маєток — нікчемний клапоть землі, а підданих взагалі не має.
Я не раз казав собі, хто хоче втекти з монастиря, повинен змиритися з мирським життям. Але незважаючи на це завжди, коли зустрічаюся з незнайомими людьми, я ховаюся в собі, мов черепашка. Для мене завжди важило, що кажуть люди, що надумають. Певне, тому мені не фортунить у житті.
***Я був неабияк здивований появі Сархана аль-Бухейрі на студії. Він увесь сяяв.
— Оце проходив повз тебе і вирішив заскочити в гості! — мовив він, палко стискаючи мені правицю.
Я запросив його сісти й звелів принести кави.
— Спробую якось випитати в тебе секрети роботи на радіо, — сказав він.
— Будь ласка, — відповів я.
Він розповів швиденько про свої справи, про те, що є членом адміністративної ради й комісії фундаторів. Сказав:
— Ми повинні докладати сил для побудови нового суспільства.
— Ти що — віриш у соціалізм як наслідок революції?
— Я певен, що лише так його можна досягти.
Мене тягло на суперечку, однак я погамував це бажання. Розмова перейшла на наш пансіонат.
— Добра компанія, — сказав він. — Нудьгувати не доводиться.
— Як тобі Хусні Алам? — спитав я, трохи повагавшись.
— Цікавий хлопець.
— Трохи дивний…
— Ні, корчить з себе декого, задерикуватий, однак цікавий.
Ми розсміялися.
— Він із шляхетної родини, хоча не має посади, взагалі не має освіти, — повів Сархан повчальним тоном. — У нього є сто феданів землі, і він вважає, що можна жити й так, без атестата… Тож висновки роби сам.
— Чому ж тоді оселився в Александрії, а не в Каїрі?
— Він метикуватий хлопчина, хоче вдатися в комерцію. Тут це зробити легше.
— Спочатку нехай поборе свою пиху, бо так можна розігнати всіх клієнтів:
Тоді я спитав Сархана, чому він живе в пансіонаті, хоча в Александрії вже давно.
Сархан трохи подумав і сказав:
— Мені тут веселіше, — я повсякчас серед людей, а на квартирі був би ввесь час сам та й сам.
***Вечір пісень Умм Кальсум. Вечір вина й сміху. В такий вечір спадає запона з таємниць душі. В тому переважно полягала заслуга Сархана аль-Бухейрі, хоча грошей він у загальну скарбницю фактично й не вклав. Я позирав на Талабу Марзука, який безвільно кутуляв щелепами і сидів з виглядом кволого дідка, неабияк дивуючи мене. Він був змушений запевняти всіх у своїй любові до революції, хоча належав до тих, чиї статки були зібрані на чужих кістках і крові. Тепер носить маску. А от Хусні схожий на знесиленого коршака. Правда, коршак не махає крилами і, можливо, колись полетить.
***— Повір, усі старі протиріччя давно в минулому. Та ні… замість них виросли нові протиріччя. Ти ще в цьому пересвідчишся.
***Сархан аль-Бухейрі був душею нашого товариства. Щирий, добрий, цілеспрямований. Він здавався живим символом революції.
Але невдовзі я дійшов висновку, що серед усіх присутніх найбільше симпатії і поваги заслуговує Амір Вагді. Я вже знав, що саме його статтю використав, готуючи радіопередачу «Покоління революції». Мене захопили прогресивні, хоча дещо хаотичні ідеї. Припав до душі публіцистичний стиль, який відзначався простотою і вишуканістю. Старий неабияк зрадів, коли дізнався, що я читав ту статтю, — це свідчило, як болісно переживає свою відставку.
Це мене несамохіть засмутило. Він немов схопився за соломинку, кинуту мною, і міг годинами розповідати про безперервну боротьбу, про фракції, з якими зіткався, про героїв, яким лишався вірним.
***— А Саад Заглул? Минуле покоління обожнювало його.
— Яка ціна цим кумирам?! Він ударив революцію в спину, коли вона тільки народилася.
***Що приховує Талаба Марзук, чому дивиться на світ з острахом? Ось і я впіймав його ворожий погляд у дзеркалі шафи. Та бог з ним. Такі, як він, завше бояться навіть власної тіні. Я налив йому. Талаба Марзук подякував. Тоді я спитав, що він думає про Аміра Вагді та його погляди на історичні події.
— Що було — те минулося, — відповів він ухильно. — Краще послухаймо пісень.
Я милувався Зухрою, що поралася біля столу. Вона інколи посміхалася на жарти. Коли підійшла до Хусні Алама, той спитав:
— А ти, Зухро, любиш революцію?
Вона зашарілася, посміхнулась, одійшла від столу з вином і, сівши біля ширми, почала звідти дивитись за нами.
Напевне, Хусні хотів своїм запитанням прилучити її до товариства, а вийшло навпаки. В його очах я помітив приховану досаду.
— Вона любить її по-своєму! — сказав я. Однак Хусні не почув мене чи вдав, ніби не чує. Через деякий час узагалі зник.
Амір Вагді слухав музику й цілу ніч жартував, чим неабияк здивував мене. Коли ми почали розходитися по кімнатах, я спитав у нього:
— Чи вам раніше доводилося чути голос, як у Умм Кальсум?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пансіонат «Мірамар»», після закриття браузера.