Читати книгу - "Дівчинка на кулі"

153
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 21 22 23 ... 139
Перейти на сторінку:
стрель, а замети височіли, здавалося, до самого неба. За ніч із поля намітало такі гори снігу, що «першопрохідці» завжди брели по ньому, тонучи вище пояса. Ніхто з батьків не супроводжував дітей і на Перший дзвоник. Але моя мама таки провела мене до траси, бо нею їздили міжміські автобуси й вантажівки (легковики тоді ще були рідкістю), і вона боялася, щоби я, котра постійно ловила ґав, не втрапила, крий Боже, під колеса, як переходитиму велику дорогу. Побачивши на трасі гурток трохи старших школярок, мама попросила їх провести мене до школи, бо, мовляв, я ще мала й можу заблукати, — і зі спокійним серцем повернулася додому.

Свій букет жоржин та повен портфель зошитів і кольорових олівців (а ще в ньому були дерев’яний пенал із перами й ручками, у які ті пера вставлялися, коробка з пластиліном, чорнильниця-невиливайка, лінійка, циркуль та інше потрібне й не дуже шкільне причандалля) я спершу несла урочисто, як і належить. Та невдовзі важкі жоржини стали тягнути мою руку вниз, і перед самою школою я їх уже просто волокла за собою. Тож подарувала їх учительці такими, в якому стані зуміла цей делікатний продукт донести. Вчителька лише хмикнула й відразу ж викинула мої обшарпані й запилюжені квіти в ящик для сміття. Але я нітрохи не зажурилася, бо жоржин у нашому квітнику цвіло доволі багато, й можна було хоч завтра принести до школи ще більший оберемок.

Після лінійки нас завели до класу, перевірили за списком, чи ніхто не загубився, і порозсаджували за партами: менших на зріст — за передніми, а вищих — далі за ними. Я виявилася найнижчою серед усіх першокласників, тому опинилася за тією партою, що стояла упритул до вчительського стола. Марія Степанівна запитала, чи хтось уміє читати. Я відразу піднесла руку і сказала, що можу читати навіть газету. Вчителька здивувалася, витягла із шухляди стола якийсь журнал зі значно дрібнішим, ніж у газеті, шрифтом, і подала мені. Те, про що йшлося у цій журнальній статті, для мене було справжньою китайською грамотою, бо коли я повернулася додому, то з порога почала розпитувати маму, що таке «постанова», «з’їзд», «рішення партії» й «оплески». Проте читала я не складами, навіть не цілими словами, а відразу реченнями. Вчителька похвалила мене, забрала журнал, а відтак дала мені якийсь списаний фіолетовим чорнилом зошит і запропонувала прочитати ще й це. Але я відповіла:

— Я читаю лише рівні слова — такі, як у книжках і газетах. А в цьому зошиті написано криво, у мене очі розбігаються, — тому я це читати не хочу.

— Не хочеш чи не вмієш? — уточнила вчителька.

— Не хочу і не буду! — признаватися, що не вмію, мені стало соромно.

Марія Степанівна стала пояснювати нам, що у школі ми навчимося писати прописні літери і що писаний текст дуже відрізняється від друкованого. Вона запропонувала мені вивести на дошці крейдою слово «мама». Під дошкою стояла довга, але зовсім низенька лавочка. Я вибралася на неї й почала писати на дошці друкованими літерами — а клас на всі голоси зайойкав, що я з ногами вилізла на стільчик, тому повинна негайно злізти і витерти його від брудних слідів своїм фартухом. Учителька терпляче пояснила дітям, що ця лавочка — якраз для того, щоб ми на неї ставали ногами, бо дошка прикріплена високо, а ми ще маленькі; а також що витирати лавочку фартушком ні в якому разі не можна: прибиральниця після уроків змиє мокрою ганчіркою увесь той бруд, який ми понаносимо на стільчик ногами. Я тим часом уже впоралася зі своїм завданням, і Марія Степанівна поруч із моїм словом вивела ще раз «мама» каліграфічними прописними буквами.

— Гарно? — спитала мене.

Я мовчала, бо мені більше подобалося написане мною. Але клас погодився з учителькою — мабуть, на догоду їй.

А далі задзвонив дзвоник на перерву, й ми вибігли на шкільне подвір’я. Дівчатка стали співати «Подоляночку», покликали й мене і навіть поставили в коло, — але ж я виросла у хлоп’ячій компанії й зовсім не знала, що зараз я і є та сама Подоляночка та що мені треба робити якісь визначені рухи, про які, звісно, теж уявлення не мала. Тож однокласниці з ганьбою прогнали мене від себе. Ну й нехай! Хлопці тим часом гралися в «петрушку», і я приєдналася до них. Мене зробили «паном», я вдавала, що дрімаю, а діти підкрадалися до клаптика трави під старою липою, нещадно її скубли й виспівували: «А я рву петрушку — все собі на юшку! А пан спить, не біжить, а петрушечка горить!». Після слова «горить» мені треба було миттю зриватися з місця й ловити першого-ліпшого «крадія», доки втікачі намагалися забігти за виведену крейдою білу лінію на бетонних плитах. Якщо пощастить — то упійманий мав зайняти моє місце, коли ж ні — то я мала залишатися «паном» на ще одну гру. Мені з першого ж разу вдалося схопити одного свого однокласника за сорочку, а другого за руку, — але тим самим я умудрилася якимось незбагненним чином порушити правила гри: бо ж «пан» міг бути лише один! А щоб довго не мізкувати, хто із двох упійманих має надалі «стерегти петрушку», хлопці вирішили за краще позбутися мене самої.

Обурена такими несправедливими правилами й ображена на весь світ, я відійшла убік, сіла на лавку й почала пильно розглядатися навколо. На шкільному подвір’ї біліла криниця, обгороджена низеньким парканцем, буяли рясним цвітом клумби, коло високої гойдалки товпилися набагато старші від мене хлопці й дівчата. У самому кутку подвір’я, за кущами бузку, виднілися два виходки[37]. На одному з них, на дверях, червоною фарбою була написана велика літера «Ч», а на іншому — «Ж». Вчителька нам уже пояснила, в який із них мають ходити дівчата, а в який — хлопці, але така порада й такі написи дуже мене здивували, бо вдома ми всі користувалися спільно таким самим — одним на всіх! — туалетом, і ніяких букв на ньому не було.

До слова кажучи, моя перша вчителька мені дуже сподобалася. Вона була значно красивіша, аніж знайома моєї цьоці Дозі — Маргарита Григорівна, й до того

1 ... 21 22 23 ... 139
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дівчинка на кулі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дівчинка на кулі"