Читати книгу - "Як читати класиків, Ростислав Семків"

що зненацька можуть розкрити свою сутність як глибокі символи.

Бодлер сприйняв насамперед поезію По. Сприйняв як послання, як вказівку, що варто шукати далі — розгадувати, розкодо-вувати світ. Подібно думали вже після його знаменитої збірки «Квіти зла» (1857), захопившись її ідеями, Поль Верлен і Артюр Рембо, Стефан Малларме, Еміль Верхарн і Райнер Марія Рільке (окреме задоволення написати це ім’я повністю). Символізм, моду на який спровокував Бодлер, втілився в багатьох літературах. Коли львів’янин Петро Карманський через сто років після Едґара По друкує збірки «З теки самогубця» (1899) та «Пливем по морю тьми» (1909), в його поезії теж чути відгомони обох великих попередників. А через сто років після Бодлерових «Квітів зла» поет з Чернівців Пауль Целан видає в Парижі збірку «Мак і пам’ять» (1952) з відомим віршем «Фуга смерті». А через рік після самогубства Целана, у 1971-у, Василь Стус пише збірку «Веселий цвинтар». Це поезія жаху, що шукає вихід крізь жах. І це окрема могутня традиція.

Прозу жаху, вочевидь, слід трактувати не менш серйозно. Щупальця Едґара тягнуться до Говарда Лавкрафта й далі — до короля сучасного хоррору Стівена Кінґа. Як нам їх читати? І для чого нам їх читати?

Все стане на свої місця, якщо змінимо традиційну логіку, з якою ставляться до цих жанрів — містики, хоррора, трилера.

Це не легка література для розваги, це складне читання — таємний хід до нашого несвідомого, боротьба з власними страхами, які негайно озвуться, щойно ввійдемо у відповідний сюжет. А можна без цього? — запитає читач, що боїться за власний психічний добробут. Можна, — відповім я, — але це все одно, що відмовитися від тренувань на біговій доріжці. Або взагалі не починати їх, будь-яких тренувань. Ми ж знаємо, що кардіотренажери, якщо з розумом, дозовано, зроблять міцнішим серце. З книжками те саме: хоррор гартує психіку, жах харчує несвідоме. Почитайте Кінґа, коли сумно від одноманітності життя чи побутових незручностей (пройдіть хоч кількадесят сторінок) — побачите, що вам особисто ще нема чого сумувати. Наш світ не такий вже й поганий, принаймні поки що. І коли щасливі, теж можете почитати — так ми вчимося цінувати своє щастя.

Десь там, глибоко в надрах нашої психіки, жорстокий Кет-цалькоатль вимагає жертв. Спершу золотом, а далі — людських. Ми вже напідглядались за еротичними та кумедними пригодами, на нас війнуло холодом небезпеки, коли ми стежили за перебігом літературних авантюр. А тепер прийшов час крижаного жаху й застиглої крові: бо ми бачимо, що насправді можуть вчинити люди. І що насправді можуть вчинити з людьми. Читаймо і йдемо звідси — у жанри, де нас захистять. Адже жах — це вступ до фантастики, вступ до детективу і далекий перший крок до Фолкнера, Манна і Кафки. Ступити на територію смерті й повернутися. Що може краще навчити любити життя?

2. Толкін і сучасне конструювання сакрального

«EXPECTO PATRONUM!» — вигукує Гаррі Поттер, і грізний дементор застигає у повітрі. Як спокусливо: всього два слова плюс чарівна паличка, і жах зупинено. Фентезі — це територія, де усунути зло найлегше. Варто лише знати належне заклинання. Ні, це я не про конкретний гарріпоттерівський всесвіт, де, як і в інших фентезійних серіалах, зло вивертається, огризається і на кожному кроці показує ікла. Я про жанр взагалі: адже ми добре знаємо, що у принципі й справді достатньо двох слів чи навіть одного — EXPELLIARMUS!

Фентезійні всесвіти сконструйовано як ланцюжки квестових завдань, де персонажі постійно шукають розгадки більших чи менших ребусів, що наближають досягнення головної мети. Сюжет працює так: виникає проблема, вона локально неприємна (паскудні маґли не відпускають Гаррі у Гоґвортс) або ж небезпечна глобально (перстень треба знищити), а далі шлях до її нейтралізації може бути різним — тим довшим, чим вона серйозніша. Інколи для цього потрібно три книги, а інколи — цілих сім. Але на початку ми не знаємо, що насправді допоможе.

Тоді з’являється хтось, на кого покладено місію порятунку. У більш класичних текстах його видно зразу (Більбо, Фродо, Гаррі), а в менш ортодоксальних, де незрозуміло, що добро, а що зло, рятівника ще слід знайти (Дейнеріс? Джон Сноу? А може, Король Півночі?). Проте механізм тут однаковий: у момент екстремального безсилля, навіть повної зневіри, ви-никає ефективне рішення — просте, як помах чарівної палички (ну, чи палиці, як у Ґендальфа). Всі ми, коли не знаємо, що далі, чекаємо, аби прийшов хтось й сказав оте очікуване: I am Winston Wolf. I solve problems. І чим більше довкола страху, тим інтенсивніше чекаємо. Й тим більш могутнім повинен бути заступник (або ж заступниця — стать тут точно не має значення).

Якщо на переможців чекає слава, то на героїв — благоговіння. В античній міфології герой належав до світу людей хіба частково. Як правило, це був син когось із богів/богинь та котроїсь/котрогось зі смертних. Саме таке непересічне походження давало йому можливість вчинити щось надприродне: приборкати Цербера, зарубати Медузу, зарізати Мінотавра або хоча б украсти Золоте руно. Божественний дотик викликає священний трем, адже герой долає не просто страх, а якийсь із наших фундаментальних жахів. Навіть найжахливіший.

Релігія — це завжди про смерть. У кращих випадках — це про подолання смерті. Ніцше все життя мучився питанням: як таке попервах кволе організаційно, ще й збудоване на потребі жертви християнство змогло підточити могутність однієї з найбільших і найкраще устаткованих імперій? Як Христос переміг цезаря? Як? Ну, просто цезар ні від чого не міг оборонити — в останні роки існування Римської держави навіть від корупції, не кажучи вже про варварів. І взагалі, що там у них в Античності? Які перспективи? Наприкінці прилетить пазуристий Танатос, і всі, за дууже нечисленними винятками, потраплять у потойбічне царство тіней, де нічого хорошого.

Звісно, якщо ти син якогось із богів чи богинь, тоді ти lucky one, бо всі шанси, що тебе перетворять на сузір’я.

Могутні релігії, що існують і досі, чітко й з опорою на кількадесят поколінь вірних дають знати, що буде далі. Й, власне, наголошують, що те далі таки настане. Скінченність як найвищий страх буде подолано, й усі ми ще зустрінемося на полях квітів та теплого сонця. Хіба хто відмовиться?

Проте портал у вічність відкривається не всім і не зразу. Ключ доступу треба знайти й не втратити, а код постійно повторювати. Mea culpa. Credo. Amen. І тут недостатньо ритуалу,