Читати книгу - "Віолета, Ісабель Альєнде"

Пахарера стояла близько від дому, і якби я закричала, мене би хтось почув, але через страх я не могла думати. Він, не випускаючи, повалив мене долі, і я відчула, як вдарилася головою об дощану підлогу. Вільною рукою він намагався задерти на мені сорочку і стягнути труси, поки я слабо пручалася, придавлена його вагою. Його мозолиста рука затуляла мені рот і частину носа, мені бракувало повітря, я задихалася. Я роздряпала йому руку, намагаючись звільнитися — ковтнути повітря було доконечнішою потребою, ніж захиститися.

Не пам’ятаю, що було потім, мабуть, я знепритомніла чи радше травма назавжди стерла спогад про той брутальний випадок. Можливо, Торіто, побачивши, що мене довго нема, пішов мене шукати і, либонь, щось почув, бо попростував до Пахарери, вхопив того чоловіка своїми ручищами і стягнув його з мене, перш ніж той мене зґвалтував. Згодом мені про це розповіли тітоньки й додали, що Торіто відтарабанив його до воріт Санта-Клари і кинув, як мішок картоплі, посеред дороги, давши на прощання копняка.

Через два дні прийшла поліція, розпитуючи околичних людей. Рибалки в очеретах на віддалі два кілометри знайшли труп чоловіка, що звався Паскуаль Фрейре, управителя сусіднього маєтку, власниками якого були Моро. Його легко було опізнати, бо в околиці його добре знали: у нього була лиха слава п’яниці й задири і він не раз мав проблеми із законом. Розумним поясненням було те, що Фрейре був п’яний і втопився, але хтось розпанахав йому шию. Поліціянти нічого не вивідали: насправді своє розслідування вони вели без жодного ентузіазму і невдовзі пішли собі.

Хто доніс на Торіто? Я ніколи цього не дізнаюсь, як і того, чи був він винен у смерті того чоловіка. Його забрали наприкінці тижня і посадили під замок в Науелі, чекаючи наказу перевезти у Сакраменто. Ми відразу ж дали знати Хосе Антоніо, і той наступного дня сів у перший же поїзд. Тим часом троє Рівасів дали свідчення, що Аполоніо Торо є мирною людиною, яка ніколи не виявляла схильності до насильства, як це могли посвідчити багато людей, особливо діти. Вони добилися лише того, що його не відвезли у Сакраменто того самого дня, і таким чином мій брат встиг приїхати.

Хосе Антоніо майже покинув адвокатську практику, але скромні місцеві поліціянти, які заледве вміли читати, цього не знали. Він заявився у буцегарню, що була всього-на-всього хатиною з кліткою для в’язнів, у капелюсі і при краватці, із чорним портфелем, порожнім, але вражаючим, і заговорив з ними обуреним тоном ображеного короля. Оглушив їх юридичним жаргоном і, налякавши до смерті, сунув їм кілька купюр, щоб відшкодувати їм клопоти. Вони відпустили затриманого, попередивши, що будуть за ним наглядати. Торіто повернувся додому у фургончику дядька Бруно, і довелося допомагати йому злізти з нього, бо його побили на квасне ябко.

Ніхто ні з нашої родини, ні з Рівасів ні про що його не розпитував. Факунда з усіх сил намагалася його втішити своїми смаколиками, водночас тітка Пія разом зі своєю суперницею Яймою його лікувала. Торіто мочився кров’ю, бо йому ушкодили нирки, і мав стільки зламаних ребер, що заледве міг вдихати повітря. Я від нього не відходила, мене мучила вина, бо він врятував мене, ризикуючи своєю свободою, а може, й життям, та коли я хотіла йому подякувати, він повторив те, що вже казав поліцейським, коли ті розпитували його про Паскуаля Фрейре:

— Того мерця я не знав.

На думку Хосе Антоніо, тлумачити це можна було по-різному.

Друга частина. Пристрасть (1940 — 1960)

7

Наступного літа, коли привид Паскуаля Фрейре усе ще з’являвся в наших розмовах, якщо тільки поблизу не було Торіто, бо ми не хотіли, щоб він згадував про той кошмар, я познайомилася з Фабіаном Шмідтом-Енґлером, наймолодшим сином у великій родині німецьких іммігрантів, які приїхали з порожніми руками і за пару десятків років важкої праці, орієнтованої на перспективу, отримавши від уряду землю та кредити, стали статечними громадянами. Фабіанів батько був власником найкращої в окрузі молочарні, а мати з його сестрами управляли прегарним готелем, розташованим на березі озера за чотири кілометри від Науеля, в якому охоче селилися туристи, що приїздили порибалити з іншого краю світу.

У свої двадцять три роки Фабіан вивчився на ветеринара і тепер їздив по окрузі, пропонуючи свої послуги, щоб набути практики, необхідної для одержання диплома. Він приїхав до Рівасів верхи, з парою почеплених до сідла шкіряних саків, у сорочці та штанях слідопита з купою кишень, з набрильянтованою шевелюрою і виразом спантеличеного іноземця на обличчі, який його, мабуть, ніколи не полишав. Він народився у цій країні, але був такий штивний та офіційний, такий наполегливий і пунктуальний, що, здавалося, щойно прибув здалеку.

Я саме виходила з дому, вбрана у вихідну сукню, бо мала їхати фургончиком дядька Бруно на станцію в Науелі. Того дня мій брат приїздив із Сакраменто, де вже мав разом із Марком Кусановичем контору. То було перше літо, коли я не поїхала з пересувною школою Авеля й Люсінди, бо готувалася восени переїхати до міста. Побачивши цього молодика, вбраного як географ, я сприйняла його за одного з тих прибульців, які з’явилися в наших околицях кількома днями раніше, сповістивши, що спостерігатимуть за птахами. Ніхто їм не повірив, бо ідея годинами непорушно сидіти, дивлячись у бінокль, щоб уздріти американського грифа із червоною голівкою і занотувати це в записнику, була незбагненною. Вони, либонь, промацували ґрунт для того, щоб налагодити якийсь бізнес, із тих, які приходять до голови лише ґрінґо, казали сусіди.

— Тут немає рідкісних птахів, — сказала я замість привітання.

— А корови... у вас є? — заїкаючись спитав прибулець.

— Дві, Клотільда і Леонора, але ми їх не продаємо.

— Я ветеринар. Фабіан Шмідт-Енґлер... — мовив він, спішившись просто у свіжий коров’ячий пляцок і замастивши чоботи.

— Хворих у нас нема.

— Але можуть бути, — припустив він, вуха у нього палали.

— Дядько Бруно і тітка Пія лікують тварин, а якщо у них щось серйозне, то ми кличемо Яйму.

— Гаразд, коли я буду вам потрібен, ти зможеш знайти мене в готелі «Баварія».

— А, ти один із Шмідтів, тих, в яких готель.

— Так. Там є телефон.

— А тут нема, але є в Науелі.

— Без оплати... я не беру оплати...

— Чому?

— Я проходжу практику.

— Сумніваюсь, що дядько Бруно дозволить тобі практикуватися на Клотільді чи Леонорі.

Фабіана це не спинило: наступного