Читати книгу - "Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня, Джон Рональд Руел Толкін"

Деаґолом, адже його було вбито далеко від дому, а тіло — хитро заховано. Смеаґол повернувся сам і виявив, що ніхто з родичів не бачить його, коли він надягає перстень. Він дуже радів зі свого відкриття й нікому про це не казав, а користувався ним, аби вивідувати чужі таємниці. Відтак свої знання спрямував на досягнення нечесних і злобливих цілей. Зір його став гострим, а слух — чутливим до того, що могло завдати комусь шкоди. Перстень наділив його владою відповідно до його натури. Воно й не дивно, що Смеаґола почали недолюблювати й уникати (коли той був видимий) усі його родичі. Його штурхали, а він кусав за ноги. Він заповзявся красти, вештався всюди, бурмочучи щось собі під носа, і в горлі у нього постійно щось клекотіло. Тому його і прозвали Ґолум, і прокляли, і наказали забиратися якнайдалі з дому; а його бабуся, прагнучи спокою, вигнала його з родини та витурила з нори.

Він блукав самотою, інколи плакав, нарікаючи на жорстокість світу, і доти йшов угору за Рікою, доки дістався до потоку, що збігав із гір, і подався туди. Ловив невидимими пальцями рибу в глибоких озерах і їв її сирою. Одного дуже спекотного дня Ґолум нахилився над озером і відчув, що у нього пашить потилиця, а сліпуче світло з води боляче вдарило його вологі очі. Це здивувало його, бо він майже забув про сонце. Тоді він востаннє в житті подивився вгору і пригрозив йому кулаком.

Але, опустивши погляд, Ґолум побачив далеко попереду вершини Імлистих Гір, із яких і збігав той потік. Тоді він раптом подумав: «Під тими горами буде вдосталь прохолоди й тіні. Сонце не підстереже мене там. Підніжжя тих гір схожі на справжнє коріння; там, напевно, приховано великі таємниці, не розгадані ще від початку світу».

Тож ночами він мандрував до верховин, а дійшовши до них, знайшов там невелику печеру, з якої вибігав отой темний потік, і, мов хробак, заповз у гірські надра, канувши в забуття. Перстень поринув у морок разом із ним, тож навіть його творець, коли почав знову зростати на силі, не зміг нічого про нього довідатися.

— Ґолум! — скрикнув Фродо. — Ґолум? Тобто те саме створіння-Ґолум, якого зустрів Більбо? Як огидно!

— Гадаю, це радше сумна історія, — сказав чарівник, — вона могла трапитись і з іншими, навіть з деякими гобітами, яких я знав.

— Не можу повірити, що Ґолум був споріднений із гобітами, хоч би як віддалено, — сказав Фродо з запалом. — Яке мерзенне припущення!

— А проте це правда, — відповів Ґандальф. — Принаймні про походження гобітів я знаю більше, ніж вони самі. Навіть історія з Більбо натякає на цю спорідненість. Адже десь глибоко в їхніх із Ґолумом мізках і пам’яті виявилося чимало спільного. Вони навдивовижу добре зрозуміли один одного — значно краще, ніж гобіт зрозумів би, скажімо, ґнома, чи орка, чи навіть ельфа. От подумай хоча б про загадки, відомі їм обом.

— Так, — сказав Фродо. — Проте загадки загадують й інші народи, не тільки гобіти, і загадки завжди дуже схожі. Зате гобіти не махлюють. А Ґолум постійно намагався його обшахрувати. Він постійно прагнув захопити бідолашного Більбо зненацька. І, напевно, зловтішався, розпочинаючи гру, яка обіцяла йому врешті легку здобич, тоді як у разі програшу він нічого не втрачав.

— Боюся, ти аж надто правий, — погодився Ґандальф. — Але в цій історії слід узяти до уваги і ще дещо, чого, гадаю, ти наразі не помічаєш. Навіть Ґолум був не цілком пропащий. Він виявився міцнішим, аніж те міг собі уявити навіть один із Мудрих, — міцнішим, власне як гобіт. Крихітний куточок його свідомості все ще був йому підвладний, і крізь нього, ніби крізь щілину в темряві, пробилося світло — світло з минулого. Гадаю, Ґолумові справді було приємно знову почути лагідний голос, що викликав у пам’яті вітер, і дерева, і сонце у травах, й інші подібні забуті речі.

Та це, звісно, тільки ще більше розпалило лиху його половину, бо здолати її не вдалося. І зцілити її не вдалося теж, — зітхнув Ґандальф. — На жаль, на це в нього і досі мало надії. Та надія все-таки є. Навіть попри те, що він так довго володів Перснем — майже стільки, скільки себе пам’ятає. Адже минуло вже багато часу, відколи він потребував часто його надягати: в чорній темряві Перстень рідко ставав йому в пригоді. Утім, Ґолум таки не «розтанув». Він тонкий, але досі міцний. Однак та річ, звісно, поїдом їла його свідомість, і мука його стала майже нестерпною.

Виявилося, що замість «великих таємниць» попід горами ховається просто порожня ніч, — і не було там уже чого шукати, не було іншого гідного заняття, крім брудного скрадливого поїдання та пригадування образ. Він був геть нещасний. Ненавидів темряву, та світло ненавидів іще дужче, ненавидів усе, а найбільше — Перстень.

— Що ти маєш на увазі? — запитав Фродо. — Адже Перстень був його найціннішою річчю, єдиною, до якої йому було не байдуже? А якщо Ґолум його ненавидів, чому ж не позбувся чи не пішов кудись сам, облишивши його?

— Ти мав би вже це зрозуміти, Фродо, після всього того, що почув, — сказав Ґандальф. — Ґолум ненавидів його і любив так само, як ненавидів і любив самого себе. Він не міг позбутися Персня. Для цього йому вже бракувало сили волі.

Перстень Влади дбає про себе, Фродо. Перстень може по-зрадницьки зісковзнути з пальця, та його власник ніколи з ним не розлучиться. Найбільше, на що здатен бідолашний власник, — це загравати з думкою, що передасть його в опіку комусь іншому, та й то так гадають лише на початку, коли Перстень щойно починає стискати свої лещата. Проте, наскільки мені відомо, за цілу історію далі за всіх зайшов наш Більбо: він дійсно віддав його. Утім, і йому знадобилася для того неабияка моя допомога. Та навіть із нею він нізащо не відмовився би від нього і не викинув би його просто так. То не Ґолум, Фродо, а сам Перстень вирішував усе. Перстень покинув його.

— Атож, саме вчасно, щоби зустріти Більбо? — пхикнув Фродо. — Хіба з орком йому не було би ліпше?

— Це не привід для сміху, — сказав Ґандальф. — Принаймні для тебе. Наразі найдивніша подія в історії Персня