Читати книгу - "Не чужі, Аріна Вільде"

Не знаю, хто така Альонка, але вона мені вже подобається.

— Без проблем, майоре, — лунає басовитий голос і переді мною відчиняються дверцята в тісне приміщення.

— Сідай на стілець і не рухайся. І поки мене не буде, благаю, нікуди не лізь, — суворо наказує Давид, явно сплутавши мене зі своїми солдатиками.

Я киваю у відповідь, немов бовванчик. А сама ж шкодую, що дорога до КПП була такою короткою й Давид так швидко відпустив мою руку.

— Санич, головою за панночку відповідаєш, зрозумів?

— Вона під надійною охороною, — сміється той.

— Раптом що, вона дуже бідова, — усміхається він, хитаючи головою й черкає по мені поглядом.

Давид йде, я ж озираюся на всі боки й сідаю на той самий стілець. Поки чекаю чоловіка, ловлю на собі зацікавлені погляди хлопців, які проходять через пост. Давид повертається хвилин за п’ятнадцять. У руках тримає пляшечку з перекисом і кілька широких пластирів.

— За великим рахунком потрібно б зеленкою руки залити, але боюся зіпсувати твій манікюр, — сміється він із мене, мені ж стає ніяково. — Дякую, що виручив, Саничу. Бувай.

— Гарненька в тебе принцеса, майоре, таку берегти треба й очей не спускати.

Я червонію від його слів, Давид же навіть взнаки не дає, що щось не так.

Він зупиняється біля дерева. Повертається до мене.

— Попереджаю одразу, буде пекти, тож терпи. Нумо сюди спочатку одну долоню.

Він протягує руку, бере мене за кисть, сідає переді мною навпочіпки, кілька секунд розглядає мою розідрану долоню.

— Бідова ти дівка, Лєро. Що взагалі тут робила? Далекувато якось від дому заїхала, — а в самого в очах бісенята танцюють. Ніби давно здогадався, що його вичікувала.

— Ліду підвезла, — безбожно брешу я. — В неї автомобіль в сервісі, вона просила виручити. З Єгором сьогодні зустрічаються.

Губи Давида вигинаються в насмішці, погляд зіщулений. Я ж спалахую до кінчиків вух від своєї брехні. А раптом Єгора сьогодні взагалі на службі не було? Або в нього інші плани, про які знає Давид?

— Припустимо, я повірив, — промовляє він, а наступної миті мою долоню обпікає настільки сильно, що я не можу стримати всередині себе стогін, повний болю. — Зараз мине, Лєр, нумо подую.

І я застигаю від того, наскільки м’яко й пестливо звучить його голос. Він підносить долоню до своїх губ і починає дути, ніби я маленька дитина. Водночас не відводить від мого обличчя погляд. Ніби випробовує мене на міцність. Перевіряє. А я вже на півдорозі до знепритомнення.

— Тепер другу долоню. Готова? — питає, підносячи горлечко пляшечки до моєї руки.

— Так, — виходить глухо й тихо.

Долоню знову обдає пекучим болем, але цього разу я готова, тому стискаю зуби, не пропустивши жодного звука. Давид швидкими рухами розкриває пластир і заклеює подряпини на обох руках.

— Ну от і все, готово, — підсумовує він, зминаючи залишки сміття і викидає в урну. — Куди, кажеш, кошеня твоє побігло? — дивиться вдалечінь, водночас нахиляє голову ліворуч і праворуч, розминаючи шию.

Я раптом розумію, що швидше за все він на роботі був із самого ранку й жахливо втомився, а тут я, як завжди, зі своїми проблемами.

— Здається, он у ту діру під парканом, — вказую на маленьку виїмку, яку, ймовірно, вирив безпритульний пес.

— Ясно. Чекай тут, — промовляє Давид, залишаючи мене стояти на місці. — Гей, Іванове, затримайся, — кличе до себе хлопця.

Вони зупиняються неподалік від мене, тому я чудово можу почути їхню розмову.

— Зараз розвертаєшся, йдеш назад і починаєш під парканом прочісувати територію доти, поки не знайдеш кошеня.

— Яке кошеня, товаришу майоре? — розгублено запитує хлопець.

Давид повертається до мене.

— Лєр, якого кольору кіт?

— Ч-чорного, — відповідаю, трохи заїкаючись. — Він весь у багнюці.

— Чув? Шукаємо кошеня чорного кольору. Вишневецький, а ти куди? Тебе це теж стосується. Нумо назад, швидко.

— Але, товаришу майоре, у нас же… — починає Іванов, але Давид його різко перериває, даючи зрозуміти, хто тут головний.

Я підходжу до нього позаду й тихо промовляю:

— Може, не потрібно? Він же вже давно втік, швидше за все.

Насправді кошеня я все ще хочу знайти, але перед хлопцями мені незручно. У них, напевно, були плани, а тут я зі своїми бажаннями.

— Нічого, їм корисно. Вони сьогодні дурнів клеїли під час тренувань, тепер буде час подумати щодо своєї поведінки, — суворо промовляє Давид, і я розумію, що керівник він не найласкавіший. — Піду проконтролюю процес пошуків, тебе на територію без попереднього запису провести не можу, тому чекай тут. Чи краще йди сядь в автівку, на вулиці занадто холодно.

І стільки турботи чується в його словах, або ж мені просто хочеться, щоб так було?

— Добре, — киваю я й, цього разу вже дивлячись наліво й направо, переходжу дорогу.