Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

через те, що їй вдалося довести мені на ділі, що вона мала слушність: мій вибір був помилкою, а я – дурепою.

Кілька годин по тому я зустрілася з Ніно, але вдала, ніби нічого не знаю, обмежилася лише тим, що уникала його обіймів. Мене гризла образа. Я цілу ніч не могла ані на хвильку зімкнути очей, бажання притиснутися до того довгого чоловічого тіла зникло. Наступного дня він хотів повезти мене подивитися квартиру на вулиці Тассо, і я промовчала, коли він сказав:

– Якщо тобі сподобається, не хвилюйся про ціну, я про це подбаю. Скоро мене мають призначити на дуже високу посаду, і це дозволить нам вирішити всі фінансові проблеми.

Лише ввечері я не втрималася і вибухнула злістю. Ми якраз були у квартирі на вулиці Дуомо, його приятеля не було вдома. Я заявила:

– Завтра я хочу зустрітися з Елеонорою.

Він здивовано вирячився на мене:

– Навіщо?

– Мені треба з нею поговорити. Я хочу дізнатися, що їй відомо про нас, коли ти пішов із дому, як довго ви не спите разом. Хочу знати, чи ви подали офіційно на розлучення. Хочу знати, чи її батькам відомо, що вашому шлюбу кінець.

Він і оком не моргнув:

– Запитай у мене: якщо тобі щось незрозуміло, я поясню.

– Ні, я повірю тільки їй, ти – брехун.

Я почала кричати й перейшла на діалект. Він відразу здався, зізнався у всьому, сумнівів більше не було: Ліла сказала правду. Я лупцювала його кулаками в груди, і в мене виникло враження, ніби то не я, а якась інша істота, що відокремилася від мене, хотіла завдати йому болю, надавати ляпасів, плювати в обличчя – робити те, що я колись бачила під час сварок у нашому районі, кричати: «Лайно ти, а не чоловік!», шкрябати його нігтями, видирати йому очі. Я була вражена й перелякана. То це я і є: оця друга, така розлючена? Я, тут, у Неаполі, у цьому бридкому домі, я, що якби могла, то вбила б цього чоловіка, щосили загнала б йому в серце ножа?! Що мені робити: стримати оцю свою приховану темну суть – моєї матері, усіх наших предків – чи дати їй волю? Я кричала, лупцювала його. Він спершу ухилявся від ударів, вдаючи, що це жарт, але раптом спохмурнів, важко впав у крісло і більше не затулявся.

Я уповільнила рухи, моє серце несамовито стугоніло. Він пробурмотів:

– Сядь!

– Ні.

– Дай мені хоча б шанс усе пояснити.

Я сіла на край стільця, тримаючись якомога далі від нього.

– Тобі добре відомо, – почав він глухо, – що перед від’їздом до Монпельє я розповів усе Елеонорі, і ми вирішили розійтися. Але після нашого повернення справи ускладнилися…

Його дружина геть втратила розум, він навіть хвилювався, що вона може заподіяти зле Альбертіно. Тож заради сина він сказав, що зі мною більше не зустрічається. Та брехня на якийсь час допомогла. Але, оскільки йому доводилося вигадувати щоразу неймовірніші пояснення для своїх поїздок на зустрічі зі мною, скандали з дружиною поновилися з новою силою. Якось вона вхопила ножа і намагалася всадити його собі в живіт. А іншого разу розчинила двері балкона і хотіла викинутися. А то ще пішла з дому невідомо куди, прихопивши з собою малого. Її не було цілий день, і Ніно ледь не збожеволів від страху за сина. А коли він нарешті знайшов її у тітки, яку вона дуже любила, то помітив, що настрій Елеонори змінився. Замість минулої злості вона почала ставитися до нього з легким відтінком зневаги.

– Якось уранці, – пригнічено продовжував Ніно, – вона запитала, чи я тебе покинув. Я відповів, що так. А вона промовила лише: «Добре, я тобі вірю». Так і сказала. Від того дня вона це й робила: вдавала, що вірить мені. Вдавала! Так ми й живемо, вдаючи, що в нас усе гаразд. Як бачиш, я зараз поруч з тобою, сплю із тобою, якщо захочу, поїду з тобою. А вона все знає, але поводиться так, ніби їй нічого не відомо.

Тут він замовк, передихнув, прокашлявся, намагаючись зрозуміти, чи я справді слухаю його, чи готуюся до нового вибуху злості. Я мовчала, відвернувшись. Напевне, він вирішив, що я здаюся, і продовжив уже рішучіше. Говорив і говорив, як то він завжди умів робити, доклавши всіх зусиль. То говорив спокусливо, то із самоіронією, то зі стражданням в голосі, то з розпачем. Але коли спробував наблизитися до мене, я з криком його відштовхнула. Тут він більше не зміг стримуватися і розплакався. Розмахував руками, бив себе в груди, промовляючи: «Я не чекаю від тебе прощення, але прошу мене зрозуміти».

Я перебила його, розлютившись іще більше:

– Ти брехав їй, брехав мені. І робив це не через кохання до однієї з нас… ти робив це заради себе самого, тому що тобі не вистачає сміливості все вирішити! Бо ти – слабак!

Потім почала обзивати його всіляко на діалекті, а він не заперечував, тільки бурмотів щось собі під ніс. Згодом я засапалася, мені забракло повітря, я замовкла, і це дало йому змогу поновити свої умовляння. Він спробував переконати мене, що брехня була єдиним способом уникнути трагедії. Коли він вирішив, що йому це вдалося, і прошепотів мені, що тепер завдяки мовчазній поступці Елеонори ми могли без проблем жити разом, я спокійно відповіла, що між нами все скінчено. І поїхала до Генуї.

24

Атмосфера в домі моїх свекрів із кожним днем ставала більш напруженою. Ніно обривав телефон, я кидала слухавку або голосно з ним сварилася. Кілька разів телефонувала Ліла, запитувала, як справи. Я відповідала, що добре, дуже добре, як же ще, і клала слухавку. Я поводилася нестерпно, без причин кричала на Деде й Ельзу. Та особливо діставалося від мене Аделе. Одного ранку я дорікнула їй за те, що вона свого часу хотіла завадити виходу моєї книжки. Вона не заперечувала, сказала тільки:

– Хіба то книжка? Так, брошура.

На що я відповіла:

– Я хоч брошури пишу, а ти за все життя й того не написала! Не розумію, на чому тримається твій авторитет!

Вона образилася, пробурмотіла:

– Ти про мене нічого не знаєш!

Я ще й як знала, навіть більше, ніж вона собі уявляла! Того разу мені вдалося прикусити язика. Однак за кілька днів у мене сталася гаряча сварка з Ніно. Я, як навіжена, верещала у слухавку на діалекті, а коли свекруха зневажливо висловила своє незадоволення, відказала їй:

– Дай мені спокій, краще за собою дивися!

– Що ти маєш на увазі?

– Сама знаєш!

– Нічого я не знаю.

– П’єтро розповідав, що в тебе були коханці.

– У мене?!

– Авжеж, у тебе, і не треба вдавати святу!