Читати книгу - "Зелений Змій, або Алкогольні спогади, Джек Лондон"

острові. І я теж з ними. Ось лицарі сіли біля столу у величезній бенкетній залі. Поміж ними стародавня межа — хто сидить на покуттю, хто в кінці столу. Всі оповідання про бенкети та війни вікінгів сплили мені на пам’ять. Я почував, що давні часи не вмерли, що ми самі належимо до цього могутнього коліна.

Надвечір Віктор допився до божевілля й поліз битися з усіма та трощити усе. Мені доводилося бачити буйних хворих у палатах психіатричних лікарень, і різниці між їхньою та Вікторовою поведінкою майже не було. Хіба що Віктор був ще буйніший. Аксель та я намагалися втихомирити його, і нам теж перепало вкупі з усіма. Врешті, з безмежною обережністю та хитрощами, нам пощастило занадити нашого товариша до човна, й ми його відвезли на шхуну.

Та ледве Віктор торкнувся ногами палуби, як знову почав бешкетувати. Він був дужчий за кількох людей і бігав по палубі, змітаючи все на своєму шляху. Я пригадую, як він загнав одного матроса в ящик із ланцюгом, але не зробив йому шкоди, бо не міг дістати його. Чоловік викручувався та ухилявся, і Віктор геть порозбивав собі кулаки об величезні ланки якірного ланцюга.

Поки ми відтягли його звідти, його божевілля набуло іншої форми.

Маючи себе за славетного пловця, він миттю опинився за бортом та продемонстрував свої здібності, борсаючись, наче хвора морська свиня, і ковтаючи солону воду.

Ми витягли його і поки знесли вниз, роздягли та поклали на лавку, то зовсім знесилилися. Але ми з Акселем хотіли більше побачити, а тому попливли до берега, облишивши Віктора, що захріп. Чудно було слухати зауваження Вікторових товаришів у плавбі, теж п’яниць. Вони докірливо хитали головами й бубоніли: «Такій людині не треба напиватися!». Віктор був найспритнішим матросом та найкращим товаришем на баку, прекрасний тип моряка на думку кожного. Товариші цінували його, поважали і любили. Але Зелений Змій зробив з нього буйного божевільного. І в цьому бачили різницю. Вони знали, що пиятика — і особливо пиятика матросів, бо вона завжди буває надмірною, — робить і їх божевільними, але тільки тихо-божевільними. Буйне божевілля заслуговувало на осуд, бо воно псувало іншім веселість і часто кінчалося трагедією. На їхній погляд, тихе божевілля було гарне. Але чи ж з погляду цілої людської раси всяке божевілля не є зло? І хто найбільш доводить до нього, як не Зелений Змій.

Але вернімось назад. На березі, заховавшись у затишному японському будиночку, ми з Акселем, випиваючи, рахували синці та балакали про подію. Нам припало до вподоби випивати тут, у затишку, й ми покликали ще інших. Зайшли кілька товаришів та прилучилися до нас. Але тільки ми покликали японський оркестр, й забриніли струни «сямісенів» та звуки «тайко» коли з вулиці, крізь папіряні стіни, дійшов дикий лемент. Ми впізнали його. Все ще лементуючи, з налитими кров’ю очима, дико розмахуючи мускулястими руками, Віктор, проминувши двері, удерся крізь тендітні стіни. На нього найшла стара лють, і він жадав крові, чиєїсь крові. Музики повтікали, ми теж. Ми вискакували й дверима, й крізь папіряні стіни, все змітаючи геть.

Ми згодились заплатити збитки за наполовину зруйнований будинок, залишивши напівзнеможеного Віктора, який подавав ознаки, що має впасти в коматозний стан. З Акселем ми пішли блукати, шукаючи затишного місця, де б могли собі випивати. На головній вулиці люди дійшли до сказу. Сотні матросів вешталися то туди, то сюди. Шеф поліції не міг нічого вдіяти, а тому губернатор колонії віддавав усім капітанам наказ після заходу сонця забрати на борт своїх людей.

Як? То це з нами так будуть поводитись? І не встигла новина обійти всі шхуни, як вони, спорожніли. Всі пішли на берег. Люди, які досі зовсім не мали наміру сходити на берег, сідали в човни. Нещасний губернаторський наказ спричинив до величезного дебошу. Вже минула не одна година після заходу сонця, і люди хотіли, щоб хтось спробував приставити їх на борт. Вони швендяли всюди, запрошуючи адміністрацію спробувати відіслати їх на борт. Перед будинком губернатора зібралася найбільша юрба. Там вигукували морських пісень, чотирикутні пляшки переходили з рук до рук, а дехто безладно витанцьовував популярний віргінський танок на кілька пар та інші старосвітські танці. Поліція, включаючи і резерв, стояла осторонь маленькою безпорадною купкою, чекаючи розпоряджень від губернатора. Але він, цілком слушно, ніякого розпорядження не давав. Мені ця сатурналія видавалася величною. Ніби повернулися стародавні часи іспанського панування. Це була сваволя та пригоди. І я брав у них участь, могутній морський корсар, разом з іншими корсарами поміж папіряних будівель Японії.

Губернатор так і не дав наказу звільнити вулиці, і ми з Акселем тинялися від шинку до шинку. Через якийсь час, після якоїсь п’яної витівки, що я сам вже її не пам’ятаю, я його десь загубив.

Тоді почав блукати сам, заводячи нові знайомства, ще більше п’ючи та щоразу дужче дуріючи. Я пригадую, що опинився у колі японських рибалок. Там сидів канак, стерничий з нашого судна та молодий матрос-данець, який ще недавно був ковбоєм в Аргентині. Він кохався в усяких місцевих звичаях та церемоніях. І ми, ретельно виконуючи всі дрібниці складного японського церемоніалу, пили з манесеньких порцелянових чарок «сакі» — бліде, слабке, теплувате питво.

Далі я пригадую юнг-дезертирів, хлопців по вісімнадцять та двадцять років, які належали до середніх верств людності в Англії. Вони дезертували в різних портах світу, а тепер опинилися на баку котикових шхун. Це були здорові, з чистою шкірою та ясними очима, молоді люди, такі ж юнаки, як і я. Вони теж училися ходити власними ногами у цьому мужньому світі. І це були справжні чоловіки. Геть із слабким «сакі!». У них є чотирикутні пляшки, знов налиті гарячим, як вогонь, питвом, що полум’ям розливається у жилах і запалює пожежею мозок. Я згадую зворушливу пісню, що вони співали, приспівуючи:

Цього персня золотого 

Я тобі дарую радо: 

Пливучи далеким морем, 

Рідну матінку спогадуй!

Вони, ці безсовісні молоді негідники, що обманули горді сподіванки своїх матерів, плакали, співаючи цю пісню. І я співав і плакав разом з ними і з перебільшеним пафосом переживав їхню трагедію, намагаючись дати якесь невиразне, п’яне пояснення цьому життю і пригодам. І ось воно, те останнє, що чітко та яскраво вимальовується з туману, який спочатку застилав усе, та з абсолютно темрявою, що потім огорнула все: це ми, — юнги та я, — йдемо коливаючись та чіпляючись один за одного. Над нами мерехтять зорі, а ми співаємо загонистих матроських пісень. Усі, за винятком одного, що, сидячи на землі, плаче. В ритм співу вимахуємо чотирикутними пляшками. З обох кінців вулиці чути хор грубих голосів, що ніби вторять нам. І життя здається величним, прекрасним, романтичним та божевільно-розкішним.

Далі темрява зникає, я розплющую очі, у світанковому світлі я бачу стурбовану японку, що дбайливо нахилилася наді мною. Вона жінка портового лоцмана, а я лежу біля її порогу. Я хворий і тремчу на похмілля. Почуваю, що легко зодягнений. О, ці пройдисвіти, дезертири-юнги! Вони таки справді призвичаїлись дезертувати. Цього разу вони дезертували з моїми речами. Годинник зник, зникли й кілька доларів разом із курткою.