Читати книгу - "Зелений Змій, або Алкогольні спогади, Джек Лондон"

Усе це може бути прикладом, як я прожив свої десять днів на Бонінських островах. Віктор очунявся після перепою і знов пристав до мене й до Акселя. Після цього ми ще пили, але обережніше. Так і не довелося нам піти стежкою з лави поміж квітів. Місто та чотирикутні пляшки було все, що ми бачили.

Хто опікся на вогні, той про вогонь тільки й говоре. Я міг багато побачити і мати стільки здорових розваг на Бонінських островах, якби робив так, як треба. Але річ не в тому, як треба чи не треба робити. Річ у тому, як робиться. Це факт, якого не можна заперечувати. Я робив те, що робив. Я робив те, що робили всі люди на Бонінських островах. Робив те, що робили мільйони людей в усьому світі, саме в цей час. Робив так тому, що до цього вели мене обставини, тому, що я був лише хлопчак, продукт свого оточення, — не квола істота, і не бог. Я був тільки звичайна людина і йшов тими стежками, якими йдуть люди, що мені подобалися та що ними я захоплювався. Повнокровні, здорові, породисті, широкогруді люди; вільні душі, а не скнари, які не вміють користатися з життя.

Знову той же шлях простягся переді мною. Так наче незакритий колодязь у дворі, де граються діти. Мало було б користі застерігати маленьких сміливців, які ступили нетвердими ніжками на стежку пізнавання життя, щоб вони не гралися біля розкритого колодязя. Всі батьки це знають. І ми знаємо, що певний відсоток дітей, найжвавіші та найсміливіші, впадуть у колодязь. Що треба зробити — ми всі добре знаємо: закрити колодязь. Саме так і з Зеленим Змієм. Всі застереження та попередження неспроможні вдержати чоловіків та юнаків, що доходять зрілого віку, бо Зелений Змій такий доступний для всіх: він ознака мужності, відваги та величі духа.

Єдине, раціональне для людей двадцятого віку — це закрити колодязь. Зробити двадцятий вік справжнім двадцятим віком і зректися того, що належить дев’ятнадцятому та всім іншим минулим вікам, як спалення відьом, нетолерантність, фетишизм і пережиток не менш варварський з-поміж усіх Зелений Змій.

XVII

З Бонінських островів ми поїхали на північ полювати котиків. Цілих сто днів полювали ми там, в люті морози та тумани, що ховали від нас сонце часом на цілий тиждень. Праця була дуже важка. Не тільки пити, але й думати про це ніколи було. Потім, здобувши багато шкірок, ми попливли до Йокогами. Настав день виплати грошей.

Я палко прагнув зійти на берег та побачити Японію, але перший день ми, матроси, працювали на кораблі і до вечора не могли зійти на берег. І от, завдяки віддавна усталеному життьовому ладові та навичкам людським, Зелений Змій знов, зустрівши мене, пішов зо мною обруч. Капітан видав мисливцям гроші, щоб розплатитися з нами. Мисливці чекали на нас, як водиться, в шинку, на цей раз в японському, щоб ми прийшли й одержали, що нам належить. Ми поїхали туди в «рікшах», двоколесих візках, що їх тягнуть люди. Наші моряки запосіли весь шинок. Напої текли рікою. Кожний мав гроші і кожний частував. Після ста днів тяжкої праці та тверезого життя ми почували себе на силі. Здоров’я так і пашіло з нас, а енергія, яку так довго стримувала дисципліна, клекотіла й била через край. Звичайно, треба ж випити по шклянці й по другій. А тоді вже підемо дивитися місто.

Сталася стара історія. Так багато треба було випити, а коли магічний напій вогнем розлився у жилах та загрів наші почуття, ми знали, що не годилося робити якихось там меж: з одним пити, а з другим — ні. Ми всі товариші. Всі однаково терпіли негоду та бурі, всі однаково ставили вітрила та тягли талі, заступали один одного біля стерна, плече з плечем висували утлегаря, коли палуба поринала у воду, і разом шукали очима, кого з нас бракує, коли вона виринала. Тому ми пили з усіма, і всі частували, гомоніли дужче і згадували з товаришами безліч гарних вчинків, забуваючи бійки та галасливі сварки, й вважали один одного за найкращих людей у світі.

Тільки починався вечір, як я попав до цього шинку, але минула й ніч, а все, що я бачив у Японії, був цей шинок, що так скидався на шинки у нас дома, та й взагалі на шинки всього світу.

Два тижні стояли ми в гавані Йокогами, і все, що ми бачили в Японії, були різні шинки, де збиралися матроси. Траплялося, хтось із нас порушував одноманітність інтенсивнішою пиятикою. Пригадую, дуже напившись, я зробив справді геройський вчинок: вплав дістався шхуни темної ночі та й заснув там мертвим сном. А портова поліція шукала тимчасом моє тіло у воді, виставивши одяг, щоб опізнали.

Можливо, що люди напиваються, щоб чинити таке, — думав я. В маленькому нашому колі мій вчинок звернув на себе загальну увагу. Весь порт говорив про мене. Кілька днів я впивався своєю славою серед японських човнярів та на березі по шинках. Це була червона сторінка життя. Подія, яку можна з гордістю згадувати й розповідати. Я згадую її й сьогодні, через двадцять років, з таємним почуттям гордості, бо це блискуча подія, як і та, коли Віктор вломився в чайний будиночок на Бонінських островах, або коли мене п’яного пограбували юнги-дезертири.

Я так і не розумів насолоди з пияцтва. Не будучи від природи алкоголіком, не почував потреби в ньому. Хімічна реакція, що відбувалася після алкоголю, не давала мені задоволення, бо я не відчував потреби в таких реакціях. Я пив, бо пили люди, з якими я водився, а моя вдача не дозволяла мені пасти задніх, чи то в пияцтві, чи в чому іншому. Я все ще лишався ласуном і при нагоді, коли ніхто не бачив, купував собі ласощі та з насолодою їв.

З веселою піснею підняли ми кітву й попливли з Йокогами до Сан-Франциско. Ми попали в північну течію. Дужий західний вітер надимав нам вітрила, й за тридцять сім днів ми переплили Тихий океан. Ми мали дістати добрі гроші й усі ці тридцять сім днів з не запамороченим від алкоголю мозком безперестанку розмовляли про те, як витратимо наші гроші.

Першою постановою, яку завжди і здавна можна почути на баку корабля, що йде додому, була: «Геть усіх акул, власників готелю!». Далі, в дужках, жаль за грішми, витраченими в Йокогамі. Після цього кожний малював свою улюблену мрію. Віктор, наприклад, говорив, що ледве зійде на берег у Сан-Франциско, то, не спиняючись, пройде порт та Барбарійський берег і дасть оповістку до часописів. Оповістку, що шукає кімнати в скромній робітничій родині. «Тоді, — сказав Віктор, — я запишусь до якогось танцкласу на тиждень або два, щоб зазнайомитися з хлопцями та дівчатами. А коли я з ними зазнайомлюся, то мене запросять завітати до них і таке інше. На ті гроші, що я дістану, я проживу аж до того січня. А торі знов піду в море».

Ні, пити він не буде! Він знає, що то означає, особливо для нього. Вино входить у голову, а розум тікає з голови. А з грішми прощайся! Він зробив уже свій вибір, базуючись на гіркому досвіді. І безперечно, він