Читати книгу - "Куплю тебе, крихітко, Олена Чжу"

16

Тремтячими від хвилювання руками я перебираю візитки та папірці з телефонами. Є така звичка, все найважливіше записувати на папірцях, бо в телефоні може зникнути.

Тільки зараз нічого не виходить. Дивлюсь та просто не бачу.

Сережки у вигляді бантиків, здається, палять мене своїми золотими променями, пронизують по саму не можу, сліплять діамантовими іскрами.

Що це за зле глузування долі?

Як довести, що я не винна?

Боже, ось він! Вихоплюю білий прямокутник із синім тисненням, де вказано Вадим Вільямович Красовський. Психологічна допомога.

З горла виривається нервовий смішок, а потім я згинаюсь навпіл від істеричного сміху. Психологічна? Психологічна! Все так просто та безневинно. Якщо у вас немає грошей, але є невинність, досвідчений психолог вам допоможе, знайшовши не менш досвідченого та дуже багатого клієнта!

Потрібно було вже писати «Сексуальна допомога». Куди правдивіше, ніж це.

Але насправді це вже від нервів. Я рада, що взяла цю візитку. Що можу…

Роблю глибокий вдих, серце б’ється як божевільне, від страху холонуть пальці. Зберися, Поліно, він тебе не покусає по телефону. Проситиму. Валятимуся в колінах. Аби тільки повірив, що я ні до чого.

Набираю номер. Довгий гудок. Один. Другий. Третій. Господи, не мовчки. Будь ласка. Тільки візьми слухавку. Знову шумно видихаю.

Нігті впиваються у долоню. Він не бере.

Злісно відкидаю смартфон на ліжко і намагаюся не розплакатися. Тому що не факт, що якщо я туди приїду, мені будуть раді. Скажуть: розвернулась і пішла звідси, дівчинка на одну ніч.

Але все ж таки беру себе в руки та підходжу до шафи. Треба одягнутися та поїхати до клубу. Не можна піддаватися паніці. Цього разу жодних суконь: джинси та футболка. Волосся в хвіст. Кросівки. Трохи макіяжу, щоб приховати панічний рум'янець.

Я вже майже готова виходити, як лунає дзвінок мобільного. Я судорожно шукаю його в сумці, але весь час натикаюсь на ті предмети.

– Чорт, чорт, чорт, – бурмочу під ніс, розуміючи, що якщо й могло щось статися, то все й одразу. Чому так не щастить?

Нарешті, пальці охоплюють прохолодний гладкий смартфон, і я дивлюся на екран. Незнайомий номер. Господи, аби це був він. Тільки він.

Натискаю дзвінок.

– Алло?

Голос бридко хрипить, на тому кінці дроту, швидше за все, подумають, що потрапили в лігво стародавньої кікімори, яка ні з ким не говорить, окрім болотяних чудовиськ.

– Слухаю, – звучить голос Красовського.

На краю свідомості розумію, що він гарний. Низький. З ледве вловимими сталевими нотками. Не такий, як у того чоловіка, якого я вночі називала «господарем», але гарний. І відразу хочеться розсміятися. З глузду з'їхала. Думати про красу голосу того, хто, швидше за все, тебе підставив.

– Здрастуйте, Вадиме Вільямовичу, – тарахчу я. – Це… – запинаюся. – Поліна. Я вчора була у вас у клубі.

Тільки зараз розумію, наскільки безглуздо це все. У нього, напевно, "дівчата на продаж" пачками ходять. І Полін може бути з десяток за ніч. Як він мусить мене запам'ятати.

Але Красовський спокійно запитує:

– Що трапилося, Поліно?

Завмираю. У голосі ні натяку на знущання чи невпізнання. Холодний, спокійний, діловий тон. Може, такі дзвінки для нього є нормою?

– Так, – тихо говорю я. – Я хочу приїхати та дещо обговорити. Клянуся, моєї провини немає.

У трубці тиша. Я чомусь відчуваю, як він хмуриться. Мабуть, прикидає, що могло піти не так. Або ж навпаки… Зрозумів, що я знайшла сережки.

– Це не телефонна розмова, – видихаю я, знаючи, що в голосі чути благання. – Будь ласка, дозвольте мені приїхати.

Ще якийсь час мовчання. Я починаю нетерпляче переступати з ноги на ногу і молитися всім богам, яких тільки знаю. Будь ласка, погодься. Будь ласка, ти мусиш мене вислухати.

— Добре, — каже він. – Приїжджайте. У мене зараз якраз перерва. Під'їдете – зателефонуйте.

– Дякую! – вигукую я. – Дякую!

Сама  не своя вилітаю з квартири, потім мчуся сходами вниз. Знову таксі. Витрати, але до біса. Я мушу розібратися з тим, що відбувається. Машина прибуває швидко, стрибаю до неї. Всю дорогу дивлюся у вікно, права рука в сумці, стискає сережки, які диявольським вогнем палять мою долоню.

Серце бухає так, що здається, прямо у вухах. І я ризикую більше ніколи нічого не почути.

Роблю глибокий вдих, прагнучи заспокоїтися. Поліно, ти маєш бути з ясною головою. Якщо Красовський зробив це навмисне, треба усі дрібниці вловити, запам'ятати все, щоб потім розуміти, як діяти далі.

Якщо ж це помилка, то просто повернути сережки, поїхати і назавжди забути про клятий клуб та ніч з тим.

Перед очима з'являється гарячий погляд бездонних карих очей. Голодний. Жадібний. Спраглий. Який показує, що я гарна. Що мене хочуть. І не так, як шеф, який уклав собі в ліжко половину офісу, а тут раптом побачив свіжу кров.

Тілом проноситься гаряча хвиля. Щоки спалахують рум'янцем, горять як маків колір. Я запам'ятала у найдрібніших деталях усе, що він зі мною робив. Як торкався. Гладив. Цілував. Шепотів, називаючи крихіткою та дівчинкою. Солодкою. Говорив про коштовності.

Внизу живота з'являється томління. Я мимоволі облизую губи.

Таксист у цей час кидає погляд у дзеркало далекого вигляду. Я збентежуюся та опускаю очі. Ні, я не розпусниця. Нічого подібного…

І тут же пронизує думка: адже я навіть не знаю, як звати того, хто цієї ночі зробив мене жінкою. Хочеться розсміятися, але я тільки міцніше стискаю чортові сережки.

За десять хвилин машина гальмує у клубу. Я розплачуюся і виходжу надвір. Сонце сьогодні палить так, що треба носити капелюх. Дивлюсь на двері клубу, знову намагаюся заспокоїтись. Сподіваюся, на мене там не чекають уже вишибали, які схоплять і потягнуть до кабінету Красовського. І там силою змусять погодитись на що завгодно. Я невисокого зросту, не спортсменка – звичайна слабка дівчина. Проти брутальної сили нічого не зможу вдіяти.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍