Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"

не більше ковтка зараз. Він пишається тим, що мало п’є. Це стане йому в добрій пригоді, сподівається він, якщо він коли-небудь заблукає у велді. Він хоче бути пустельним створінням, і то цієї пустелі, — як ящірка.

Одразу вище будинку є обмурована з усіх боків водойма, — квадрат майже чотири метри на чотири, — яку наповнює вітрова помпа і з якої беруть воду для будинку й садка. Однієї спекотної днини вони з братом опустили у водойму ванну з оцинкованого заліза, похитуючись, залізли всередину, а потім, гребучи руками, плавали по воді в різні боки.

Хлопчик боїться води, він думає про цю пригоду як про спосіб подолати свій страх. Їхній човен похитується посередині водойми. Збурена вода кидає полиски світла, не чути ніяких звуків, лише сюрчать коники. Між ним і смертю тільки тоненький шар металу. Проте він почувається в безпеці, в такій безпеці, що майже засинає. Це ферма: тут не може статися ніякого лиха.

Доти він тільки раз сидів у човні, коли йому виповнилося чотири роки. Якийсь чоловік (Хто? Хлопчик намагається пригадати, але не може) веслував, і вони випливали з лагуни в Плеттенберґ-Беї. Прогулянка мала бути весела, але, поки плив човен, хлопчик сидів заціпенівши, прикипівши очима до далекого берега. Тільки одного разу він подивився за борт. Десь глибоко під ними спроквола коливалися стебла водоростей. Було саме так, як він боявся напередодні прогулянки, ба навіть гірше: йому запаморочилася голова. Тільки легенькі борти, що стогнали з кожним ударом весла, немов от-от мали тріснути, не дали йому пірнути назустріч смерті. Він цупкіше схопився за борт і заплющив очі, долаючи паніку в душі.

У Воельфонтейні є дві кольорові родини, кожна з них має власний будинок. А поблизу муру водойми є ще й будинок, тепер уже без покрівлі, в якому жив Ута Джап. Ута Джап жив на фермі ще до дідуся; хлопчик пам’ятає його як дуже старого чоловіка з молочно-білими, сліпими очними яблуками, беззубими яснами і вузлуватими руками, він сидить на лаві під сонцем, якому його віддали перед смертю, можливо, щоб він став благословенним, хлопчик не знає. Хоч Ути Джапа тепер уже немає, його ім’я досі згадують із повагою. Та коли хлопчик запитує, що такого особливого було в Ути Джапа, відповіді, які він чує, дуже звичайні. Ута Джап жив тоді, коли ще не було непроникних для шакалів огорож, кажуть йому, коли пастух, що вів овець пастися на одне з далеких пасовиськ, мав жити разом із ними і стерегти їх по кілька тижнів. Ута Джап належав до зниклого покоління. Оце й усе.

Проте хлопчик відчуває, що ховається за цими словами. Ута Джап був частиною ферми; хоча дідусь, можливо, придбав її і був законним власником, Ута Джап дістався йому разом із фермою і знав про неї, про овець, велд, погоду більше, ніж міг би коли-небудь дізнатися новий прибулець. Ось чому Уту Джапа годилося шанувати, ось чому ніхто навіть не думав позбутися Роса, сина Ути Джапа, що тепер уже дійшов середніх літ, проте був не дуже сумлінним, ненадійним робітником, схильним завдавати клопоту.

Отже, зрозуміло, що Рос житиме й помре на фермі, і його наступником стане один з його синів. На фермі є ще один наймит — Фрек, молодший і енергійніший за Роса, кмітливіший і надійніший. Але він не належить до ферми, тож вважають, що він не конче лишиться на ній.

Приїхавши на ферму з Вустера, де кольорові, здається, повинні просити все, що дістається їм («Asseblief my nooi! Asseblief my basie!»), хлопчик відчуває полегкість, побачивши, які правильні та формальні стосунки існують між дядьком і volk[19]. Щоранку дядько радиться зі своїми двома робітниками про денну роботу. Він не дає їм наказів. Натомість пропонує завдання, які треба виконати, одне за одним, немов розкладає карти на столі, а наймити кладуть і свої карти. Під час їхніх розмов виникають і паузи, довгі, сповнені роздумів періоди тиші, коли нічого не трапляється. А потім якимсь загадковим чином усі справи, здається, стають вирішені одразу: хто куди піде, хто що робитиме. «Nouja, dan sal ons maar loop, baas Sonnie!», «Ми зробимо!». Рос і Фрек одягають капелюхи і мерщій виходять.

Так само й на кухні. Там працюють дві жінки: дружина Роса Трін і Лінті, його донька від попереднього шлюбу. Вони приходять, коли пора снідати, і йдуть після обіду, головної денної трапези. Лінті так соромиться чужих, що затуляє обличчя і хихикає, коли до неї звертаються. Та, якщо стати в кухонних дверях, можна почути, як між тіткою і двома жінками точиться тихенька розмова, до якої хлопчик любить прислухатися: лагідні, заспокійливі жіночі балачки, оповідки, що йдуть від вуха до вуха, аж поки не тільки ферма, а й село під Фрасербурґ-роуд і хатини поза селом стають обплетені балачками, як і решта ферм цього округу: м’яким білим павутинням розмов, напнутим над минулим і сьогоденням, павутинням, напнутим водночас і на інших кухнях — у кухні Ван Ренсбурґів, кухні Альбертсів, кухні Ніґріні, кухнях різних Ботесів: хто з ким побрався, чия свекруха чекає на операцію й яку, чий син добре навчається в школі, чия донька вскочила в халепу, хто до кого ходив у гості, хто що вдягав і коли.

Але Рос і Фрек ваблять хлопчика набагато більше. Його спалює цікавість до їхнього життя. Чи вдягають вони майки і труси, як білі люди? Чи мають вони ліжка? Вони сплять голі, в робочому вбранні, а чи мають піжами? Чи їдять вони так, як слід, і сидять за столом із ножами й виделками?

Хлопчик не годен відповісти на ці запитання, бо йому не радять ходити до їхніх домівок. Це було б нечемністю, кажуть йому, — нечемністю, бо Рос і Фрек збентежаться.

Якщо немає причини бентежитись, що Росові дружина і донька працюють у домі, хоче він запитати, готують страву, перуть білизну, стелять постіль, чому виникне збентеженість, коли завітати до їхніх домівок?

Цей аргумент видається начебто переконливим, але, як знає хлопчик, йому властивий ґандж. Адже насправді таки бентежаться, що Трін та Лінті присутні в домі. Йому не подобається, коли доводиться проминати Лінті в коридорі, і вона вдає, ніби невидима, а він має вдавати, ніби не бачить її. Йому не подобається бачити Трін, що стоїть навколішки коло ванни й пере йому одяг. Він не знає, як відповідати їй, коли вона звертається до нього в третій особі, називаючи «die kleinbaas», «малим паном», немов його тут немає. Це