Читати книгу - "Мелодія серця, Вікторія Ван"

Глава 9

Темний горизонт лише починав розфарбовуватися першим слабким світлом світанку, коли Юн, Техьон і Чонгук вийшли з будинку, приховуючи свої обличчя від вітру та холоду. Нічна тиша ще огортала вулиці, а місто спало, не підозрюючи, що вони готувалися до небезпечної подорожі, яка могла коштувати їм життя.

Юн поглянула на Техьона, відчуваючи змішане хвилювання та страх, що поступово охоплювали її серце. Ця подорож була більше, ніж просто пошук Лі Сана — це був шлях до відповідей, до правди, що відлунювала в її свідомості з тієї миті, як вона отримала кулон. Щоразу, коли вона доторкалася до нього, відчувала дивну силу, що текла крізь її тіло, але також і загрозу. Загрозу, яка стала реальністю, коли з’явилися ті, хто полював на неї.

Техьон, мовчки застібаючи свій плащ, перевіряв спорядження, наче ретельно готувався до чогось, що він не хотів втратити. Його очі були зосереджені й холодні, але в них був той самий прихований блиск, який вона неодноразово бачила в його погляді, коли він приймав важливі рішення.

— Ти готова? — тихо запитав він, підходячи ближче до Юн. Його голос, хоч і тихий, був наповнений рішучістю та якимось невимовним теплом.

Юн кивнула, намагаючись виглядати більш впевненою, ніж відчувала. Вона знала, що ця подорож буде випробуванням для них усіх. Не лише фізичним, але й емоційним. Вони мали довіряти один одному, бо будь-яка слабкість могла коштувати їм життя.

— Я готова, — прошепотіла вона у відповідь, відчуваючи легкий тремтіння в голосі, але одразу намагаючись його приховати. Вона знала, що не може дозволити собі виглядати слабкою перед ними. У ці моменти важливо було зберігати спокій, навіть якщо всередині тебе вирували бурі.

Чонгук, який стояв трохи осторонь, виглядав так само спокійно, хоча в його погляді читався прихований неспокій. Він завжди був більш стриманим, його емоції важко було розгадати, але Юн знала, що він переживав усе не менше за інших.

— Ми повинні йти, поки місто ще спить, — сказав Чонгук, озираючись на темні вулиці. — Так буде безпечніше.

Техьон коротко кивнув, і вони рушили вперед, швидко залишаючи за собою сплячі квартали. Вулиці були порожніми, і тільки легкий вітер свистів між будинками, додаючи ще більшої напруги до атмосфери.

Кожен крок віддавався у грудях важким биттям серця. Юн трималася поряд з Техьоном, відчуваючи його присутність як якийсь невидимий захист, хоча розуміла, що навіть він не зможе вберегти їх від усіх небезпек, які чекали попереду.

Через кілька годин після того, як вони залишили місто, перед ними простяглися гірські схили, вкриті густим лісом. Здавалось, що ці гори були створені для того, щоб ховати таємниці, зберігаючи їх у своїх холодних і темних ущелинах.

— Лі Сан живе десь тут? — тихо запитала Юн, озираючись навколо.

Техьон кивнув, не зупиняючись. Він впевнено йшов уперед, наче давно знав цю дорогу, хоча Юн розуміла, що для нього це теж було випробуванням. Знайти Лі Сана не було легко, але Техьон вірив, що це їхній єдиний шанс. Лі Сан був могутнім магом, і його знання могли стати тим, що допоможе їм зупинити небезпеку.

— Ми повинні бути обережними, — додав Чонгук, зупинившись на мить і роздивляючись ліс попереду. Його очі уважно слідкували за кожним рухом, ніби він очікував, що будь-якої миті хтось може з'явитися з-за дерев. — Вони можуть уже бути тут. Відчуваю, що хтось стежить за нами.

Юн відчула, як її серце стислося від цих слів. Хоча вона і намагалася не показувати страху, в душі її охоплювало відчуття, що кожен крок у цьому лісі може бути останнім.

— Ми впораємось, — твердо сказав Техьон, не зупиняючись. Його голос був спокійний, але рішучий. — Ми не повинні боятися. Якщо ми втратимо віру, то вони вже перемогли.

Його слова були для Юн підтримкою, хоча вона розуміла, що їхній страх цілком виправданий. Але саме зараз їм потрібно було зберігати холоднокровність і силу духу.

Раптом Юн відчула щось дивне. Неначе вітер у лісі змінив напрямок і почав дихати їй у спину, холодний і незвично важкий. Вона зупинилася на мить, озираючись навколо. Щось було не так.

— Що сталося? — запитав Техьон, помітивши її раптову зупинку.

— Я не знаю, — прошепотіла Юн, намагаючись знайти пояснення тим відчуттям, які її охопили. — Але щось не так. Я відчуваю це.

Чонгук підійшов ближче, обережно оглядаючи ліс навколо них. Його погляд зосереджено рухався від одного дерева до іншого, наче він намагався побачити щось, що приховувалося в тіні.

— Ми повинні бути напоготові, — тихо сказав він, дивлячись на Техьона. — Можливо, вони вже тут.

Юн відчула, як страх знову огортає її серце, але вона знала, що зараз не час для паніки. Вони вже не можуть повернутися. Тільки вперед.

— Ми близько, — сказав Техьон, нахилившись до Юн і торкнувшись її руки. — Тримайся.

І вони пішли далі, у глибини лісу, де кожен крок міг стати їхнім останнім, а кожна тінь — небезпекою, що чекала на них серед дерев.

Ніч усе глибше огортала ліс густою темрявою. Кожен звук здавався гучнішим, кожен крок віддавався луною у густій хащі, але ні Техьон, ні Чонгук, ні Юн не зупинялися. Вони знали, що час був не на їхньому боці.

Юн ішла між хлопцями, і її напруження зростало з кожним пройденим метром. Той дивний холод, що раніше пронизав її тіло, здавався тепер ще сильнішим, немовби ліс сам намагався прогнати їх із цих місць. Дерева тут стояли надто близько одне до одного, їхні гілки перепліталися, наче гігантські руки, що тягнулися до землі. Відчуття тривоги росло з кожним кроком.

— Скільки ще до місця? — запитала вона пошепки, озираючись на Техьона, який ішов попереду. Її голос ледь чувся на тлі шуму вітру та гілок, що рипіли.

Техьон зупинився на мить і подивився вперед, наче намагаючись оцінити відстань. Він щось зважував у своїй голові, перш ніж відповісти.

— Незабаром, — відповів він тихо. — Але нам слід бути дуже обережними. Лі Сан не довіряє нікому. Він може… перевірити нас.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍