Читати книгу - "Леся Українка. Книги Сивілли, Тамара Гундорова"

е nel delitto», 1881), «Геніальна людина» («L’Uomo di genio», 1888), «Жінка — злочинниця чи повія» («La Donna delinquente», 1893). Ломброзо розвиває думку про те, що в житті геніальних людей бувають моменти, коли вони більше схожі на психічно хворих, а також твердить, що геніальність є проявом божевілля й відхиленням від норми.

Мішель Фуко у праці «Божевілля і нерозуміння. Історія божевілля в класичну епоху» («Folie et déraison. Histoire de la folie à l’âge classique», 1961), навпаки, пов’язує безумство зі свободою та істиною мистецтва. «І все ж: хіба саме поняття безумства, якщо довести його до логічного кінця, не включало в себе неодмінної ідеї свободи?» — запитує він [107]. Французький філософ розділяє свободу божевільного, яка існує лише в тому проміжку і в ту мить, коли він вільний лишити свою свободу й прикувати себе до безумства, тож вона стає не чим іншим, як тілесним механізмом, зчепленням фантомів і марень. Таке безумство мовчазне, воно не має власної мови, про нього можуть говорити хіба лікарі й філософи. Але з початком XIX століття безумство знаходить свою мову в ліричній поезії, коли відкривається суб’єктивність буття й автономною стає істина мистецтва. Безумство виводить назовні світ низьких схильностей, страждань і насильства. У сучасному суспільстві, твердить Фуко, людина володіє істиною, лише відчужуючи себе в образі божевільного й розрізняючи те, якою вона є і якою не є. Це й уловлює і передає поезія. Отже, безумство не тотожне творчості, а творчість — безумству, але вони є взаємопов’язаними в момент народження твору. Тому важко відповісти, чим він є — «безумством або витвором? польотом натхнення або фантазмом? стихійним слововиверженням або чистим першоджерелом?» [107].

Леся Українка у власній творчості часто зверталася до теми безумства й божевілля — досить пригадати «Блакитну троянду», «Місто смутку», «Одержиму», «Кассандру», «Лісову пісню». Поетичне візіонерство й моменти творчого безумства були її супутниками все життя, однак посилювалися з роками. Цілком можливо, що невроз і психічні розлади, які супроводжують моменти творчості, провокуються й загострюються в неї під впливом сухот. Зрештою, перебуваючи в Сан-Ремо взимку 1903 року, письменниця зізнавалася в листі до Кривинюка: «Лікарь думає, що всі мої біди головно з нервів походили, хоч воно власне від того не лехше бо часом від нервів трудніше вихоруватись, ніж від сухот… зрештою й сухоти часто починаються власне з нервів і ними живляться» [96, с. 41].

До речі, Олександр Драгоманов, її дядько, психіатр за фахом, який працював лікарем у психіатричному закладі «Творки» неподалік від Варшави і якого двічі відвідувала Леся Українка, цікавився, зокрема, психічними розладами в пацієнтів, хворих на туберкульоз. Він тісно співпрацював із журналом «Архив психиатрии, нейрологии и судебной психопатологии» (Харків — Петербург), був автором статей «Неврастенія і психічні розлади», «Спіритизм і психози», а в одній зі статей, «Психози та чахотка», зазначав, що «у сухотних і туберкульозних хворих відбуваються різкі зміни в характері. Вони стають егоїстичні, себелюбні, забувають абсолютно інтереси сім’ї та оточуючих і зважають лише себе. Поряд із цим розвиваються незадоволення, недовіра до оточуючих, підозрілість і хибне самолюбство» [32, с. 140]. У випадку Лесі Українки не йдеться про такі речі, однак цілком імовірно, що її самовбивча одержимість у хвилини творчості подібна до неврозу та спровокована саме загостреннями хвороби (сухотами). Зрештою, сухоти «часто починаються власне з нервів і ними живляться», — зауважувала вона щодо себе [96, с. 41].

В останні роки життя писання й творча праця в Лесі Українки перетворюються на хворобу в буквальному розумінні слова. Вона просто згорає від творчості. Хоча й раніше в її листах зринає згадка про творчість як потенційне самогубство. Вона зізнається сестрі Ользі, що, якби не намагалася себе зберегти для праці, «знайшла б щось таке, що помогло б мені скоріше спалити себе, спалити з ентузіазмом, з безсонними ночами, з поривами творчости [95, с. 385].

Вона довірливо звіряється Кобилянській, що «Лісову пісню» й «Камінного господаря» писала у стані la folie divine[26], згораючи, але «так горіти, як торік горів, негоден, бо відай згорів би, — видно організм мій ще не хоче руйнуватися до кінця, бо каже мені “годі” на всяку пробу справжньої, завзятої роботи, і я вже мушу його слухати» [96, с. 663]. Зазначала в листі до Аґатангела Кримського, що «Лісова пісня» дала їй багато радощів і споминів, але «відхорувала за неї (без сього вже не йде!») [96, с. 553]. Повідомляла матері, що вона дала «стілько дорогих хвилин екстазу, як мало яка инша» [96, с. 562], а написала її днів за десять, «з якимсь таким імпетом, що не могла вночі спати, а вдень їсти», так що Климент Квітка примусив раз навіть випити брому, а закінчивши свою драму-поему, «таки трохи послабувала» — мала температуру і чимале ослаблення [96, с. 537]. Зізнавалася сестрі, що не писати «Лісову пісню» не могла, «бо такий уже був непереможний настрій; але після неї я була хвора і досить довго “приходила до пам’яті”» [96, с. 554]. У листі до Людмили Старицької-Черняхівської твердила, що пише «лише в припадку умопомешательства», коли забуває про боротьбу з виснаженням, температурою та «иншими пригнітаючими інтелєкт симптомами», а її «попросту гальванізує якась idee fixe[27], якась непереможна сила» [96, с. 589]. А матері зізнавалася, що, як навмисне, «ледве заберуся до якоїсь спокійнішої роботи, та і “накотить” на мене яка-небудь непереможна деспотична мрія, мучить по ночах, просто пьє кров мою, далебі! Я часом аж боюся цього — що се за манія така?..» [96, с. 564].

Лариса Косач (Леся Українка) в колі родичів і друзів. Зелений Гай, 1906 рік. Перший ряд зліва направо: Максим Мережинський, Михайло Кривинюк, Петро Карташевський, Єлисей Трегубов, Климент Квітка. Другий ряд: Леонід Жебуньов, Антоніна Трегубова, Ольга Косач-Кривинюк, Олена Пчілка, Катерина Трегубова, Лариса Косач

Зрештою, майже кожен її твір написаний під кінець життя з горінням і болями, з манією, деспотичною мрією, що «мучить по ночах, просто пьє кров мою, далебі!» «Вже нехай ніхто не каже, що я “ні горівши, ні болівши” здобуваю собі “лаври”, бо таки в буквальному значінні горю і болію кожнісінький раз», — зізнавалася літераторка [96, с. 564]. Тоді юрба образів не дає спати по ночах, «мучить як нова недуга», тоді «приходить демон, лютїйший за всі недуги, і наказує мені писати, а потім я знову лежу Zusammengeklappf[28], як порожня торбина» [96, с. 589–590]. Так писала свою «Лісову пісню».

Леся Українка «несамовито писала» всі свої останні драми. Кримському звірялася, що, відхорувавши після «Лісової пісні», написала «Адвоката Маркіяна», після чого захворіла