Читати книгу - "Темний союз, Дроянда"

Розділ 21

Ранок був похмурим. Дощ стукав у вікно, ніби природа сама оплакувала її втрату. Анна стояла перед дзеркалом у своїй кімнаті, вдивляючись у власне відображення. Очі почервоніли від сліз, обличчя було блідим.

На ній була чорна сукня — проста, без зайвих деталей, але вона сиділа на ній ідеально. На голову вона пов’язала чорну хустку, закриваючи частину волосся.

Вона ще не встигла повністю усвідомити, що сталося. Що її тато більше ніколи не повернеться додому. Що вона більше не почує його голосу.

Вчора вона збрехала всім, сказавши, що захворіла. Вона просто не змогла піти до школи, коли світ навколо втратив сенс.

Але сьогодні вона пішла.

Коли Анна увійшла до школи, всі замовкли. Її чорний одяг кидався в очі, а її погляд був порожнім. Учні перешіптувалися, кидаючи на неї співчутливі погляди.

— Це ж Анна… — тихо прошепотіла хтось.

— Кажуть, її тато…

— Бідолашна…

Вона не зупинялася. Вона просто йшла вперед, ніби не чула нічого навколо.

Коли вона зайшла до класу, всі погляди звернулися до неї.

— Анно… — вчителька підійшла до неї. — Ти не повинна була приходити…

— Я хотіла, — її голос був тихим, але твердим.

Вчителька сумно кивнула.

— Ми всі дуже співчуваємо… Якщо тобі треба час…

— Ні, — перебила Анна. — Я не хочу сидіти вдома.

Її місце було біля вікна. Вона сіла, склавши руки на парті, і втупилася в дощові краплі на склі.

Навколо ще довго перешіптувалися, але вона більше не слухала.

На перерві до неї підійшла подруга.

— Анно… як ти?

Вона подивилася на неї, але не відповіла. Що вона могла сказати?

Вона не знала, як жити далі.

Вона не знала, що робити зі своєю пусткою всередині.

Але вона знала одне — її життя вже ніколи не буде таким, як раніше.

Анна сиділа в класі, її пальці нервово стискали край чорної сукні. Її свідомість ніби відключилася від усього навколо. Голоси однокласників здавалися приглушеними, мовби вона перебувала під водою.

— Анно, — знову тихо звернулася подруга, торкнувшись її руки.

Від цього дотику Анна здригнулася й нарешті підняла очі.

— Я... я не знаю, що сказати... Мені так шкода...

Анна кивнула, не знаючи, як реагувати. Вона не хотіла співчуття, не хотіла цих жалісливих поглядів. Хотіла просто… щоб усе стало, як раніше.

Але цього не буде.

Вона різко підвелася.

— Вибач… Мені треба вийти.

Вона швидко рушила до виходу, не чекаючи відповіді.

У коридорі було тихо. Анна вперлася руками в холодну поверхню стіни, намагаючись впоратися з клубком емоцій, що душив її зсередини.

— Вдих… видих… — шепотіла вона собі.

Але сльози все одно наповнили очі. Вона не хотіла плакати тут, не хотіла знову здаватися слабкою.

— Не тікаєш від проблем, мала?

Голос змусив її здригнутися.

Вона повільно повернула голову.

Ян стояв біля дверей, схрестивши руки на грудях. Його погляд був пильним, але не жалісливим — і це було добре. Вона ненавиділа співчуття.

— Ти тут що робиш? — прошепотіла вона, витираючи сльози.

— Приїхав за тобою

Анна стиснула губи.

— Я ще не збираюся йти.

— Збираєшся, — Ян зробив крок до неї. — Алекс наказав забрати тебе.

Від згадки про Алекса її серце тьохнуло.

— Я впораюся…

— Не впораєшся, — перебив він. — Ти зараз на межі, я це бачу.

Вона вперто стиснула губи, але розуміла, що він правий.

Ян узяв її за руку, не чекаючи дозволу.

— Поїхали.

І, не даючи їй шансів на опір, повів до виходу.

На вулиці стояла чорна машина. Анна впізнала її одразу.

Водій відчинив дверцята, і вона, глибоко вдихнувши, сіла всередину.

Алекс уже чекав.

Його темні очі уважно спостерігали за нею.

— Ти погано виглядаєш, — тихо сказав він.

Анна гірко посміхнулася.

Він не посміхнувся у відповідь.

— Тобі не потрібно було йти до школи.

— А що мені треба було робити? Лежати вдома і дивитися в стелю?

— Так, якщо потрібно.

Вона відвернулася, дивлячись у вікно.

— Я не хочу, щоб ти це переживала сама, — його голос був серйозним.

Анна зітхнула.

— Але це ж моє горе, правда?

Він нахилився ближче.

— Тепер — і моє.

Її серце стиснулося. Вона не знала, як жити далі. Але, можливо, якщо він буде поруч…

Вона зможе.

Машина рухалася вулицями міста, зануреного в сірість. Анна дивилася у вікно, не помічаючи нічого навколо. Думки плуталися, відчуття були розмитими, ніби вона пливла в якомусь тумані.

Алекс мовчав, але його погляд не відривався від неї.

— Ти ж не їла, — сказав він нарешті, зітхнувши.

Анна не відповіла. Їй було все одно.

Алекс кивнув Яну, і машина змінила напрямок.

— Куди ми їдемо? — запитала вона, не дивлячись на нього.

— Ти поїси.

— Я не голодна.

— Ти поїси, — його голос став холоднішим, і вона зрозуміла, що сперечатися марно.

Через десять хвилин вони зупинилися біля ресторану. Він не був занадто дорогим, але мав стильний, стриманий вигляд. Алекс вийшов з машини першим і відкрив двері для Анни.

— Я можу і сама, — пробурмотіла вона.

— Я знаю, — він подивився на неї уважніше. — Але мені так більше подобається.

Вона не стала сперечатися.

Всередині було тихо й затишно. Офіціант одразу провів їх до столика біля великого панорамного вікна.

— Що ти будеш? — запитав Алекс, відкриваючи меню.

Анна знизала плечима.

— Щось легке.

Він відкинув меню і просто сказав офіціанту:

— Два крем-супи, теплий салат і чай.

Анна здивовано підняла брови.

— Ти навіть не запитав, що я хочу.

— Бо знаю, що ти нічого не вибереш.

Вона не заперечувала.

Коли принесли їжу, Анна довго дивилася на тарілку, перш ніж взяти ложку. Алекс терпляче чекав, не відводячи від неї погляду.

— Не треба так на мене дивитися, — пробурмотіла вона.

— Як?

— Наче контролюєш кожен мій рух.

— А якщо так і є?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍