Читати книгу - "Афера на двох, Ірен Кларк"

16

Ліна

 

Олівер навіть не здогадувався, наскільки полегшив мені життя, коли поїхав на зустріч із другом. Завдяки цьому я могла вийти з квартири без зайвих пояснень і підозр. Не те щоб я хотіла обманювати його—він, здається, справді намагався мені допомогти. Але я й так втягнула незнайомих людей в мої проблеми.

 

А я не могла просто сидіти, склавши руки, поки хтось вирішував мою долю.

 

Обережно визирнувши у вікно, я перевірила, чи немає біля будинку людей Андрія. Все виглядало спокійно. Надворі вже почало сутеніти, що грало мені на руку.

 

Я натягнула капюшон, ще раз озирнулася й вийшла з квартири.

 

______________

 

До набережної я дійшла швидко. Йшла вузькими вуличками, намагаючись не потрапляти під вуличні ліхтарі, постійно озиралася через плече. Мені здавалося, що за мною хтось стежить, але кожного разу я бачила лише випадкових перехожих.

 

Біля річки було майже безлюдно. Вода чорним дзеркалом відбивала вогні міста, у повітрі пахло вологою і бензином.

 

Він уже чекав.

 

— Не змусила чекати.

 

Я впізнала його з першого погляду. Він сидів на лавці, спокійно курив, ніби наша зустріч була звичайним вечірнім побаченням.

 

— Я ніколи не спізнююся, — сказала я, опустившись поруч.

 

Він кинув на мене швидкий погляд.

 

— Я думав, ти більше не повернешся в це місто.

 

— Я теж так думала.

 

Він кивнув і знову затягнувся.

 

— Отже, Андрій Громов. Що ти про нього знаєш?

 

— Досить багато. А ти?

 

— Достатньо, щоб знати, що він—не та людина, з якою варто гратися.

 

— Я не граюся.

 

Він усміхнувся.

 

— О, Ліно. Але ж ти завжди граєшся.

 

Я закотила очі.

 

— Я серйозно.

 

Він зітхнув і викинув недопалок у воду.

 

— Громов—не просто якийсь бандит. Він працює не сам. Є люди, які стоять за ним. І це значно серйозніше, ніж ти думаєш.

 

— Що це означає?

 

— Це означає, що якщо він тебе шукає, значить, ти йому потрібна. І не просто так.

 

Я стиснула кулаки.

 

— Я це й без тебе знаю. Але чому?

 

Він задумався, ніби вирішував, чи варто розповідати мені більше.

 

— Гаразд, слухай. Ти пам’ятаєш, як твій батько завжди говорив, що тримає “запасний план” на випадок неприємностей?

 

— Так.

 

— Так ось, цей план десь існує. Я не знаю деталей, але чутки ходять різні. Говорять, що він приховав великі гроші. Дуже великі. І Громов, мабуть, вважає, що ти знаєш, де вони.

 

Я витріщилася на нього.

 

— Це безглуздя. Я не знаю нічого про жодні гроші!

 

— Можливо. Але це не має значення. Якщо вони впевнені, що ти щось знаєш—вони не відступляться.

 

Я зітхнула, спробувала привести думки до ладу.

 

— Якщо ці гроші існують, де вони можуть бути?

 

— Якби я знав, Ліно, то зараз не сидів би тут із тобою, а купався б у власному басейні на островах.

 

Я гірко посміхнулася.

 

— Логічно.

 

— Скажу тобі ось що: тобі потрібно знайти ці гроші першою. Або хоча б дізнатися, що вони собою являють. Бо поки цього не станеться—Громов не відстане.

 

Я задумалася.

 

Батько був розумний. Якщо він справді приховав щось, то зробив це так, що знайти без підказки буде неможливо. Але якщо він десь залишив цю підказку…

 

Я підвелася.

 

— Дякую.

 

Він підняв брову.

 

— За що?

 

— За інформацію.

 

— Обережніше, Ліно. Деякі речі краще не знати.

 

— Знати завжди краще, ніж не знати.

 

Я повернулася й швидким кроком пішла геть.

 

Тепер у мене була мета. І я знала, що робити далі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍