Читати книгу - "Афера на двох, Ірен Кларк"

17

Ліна

 

Я йшла швидко, не оглядаючись. Головне зараз—дістатися квартири до того, як повернеться Олівер. Він хороший, навіть дуже, але я не могла дозволити собі втрачати контроль над ситуацією.

 

Думки в голові плуталися. Те, що я дізналася, змінювало все. Якщо батько справді приховав якісь гроші, а Андрій хоче їх знайти, то я—ключ до цієї таємниці. Проблема в тому, що ключ цей не працює, бо я нічого не знаю.

 

Я пройшла через двір, краєм ока ковзнувши по припаркованих машинах. Здається, все було спокійно.

 

У під’їзді тихо, лише слабке гудіння лампи в кутку. Я піднялася сходами, не користуючись ліфтом—звичка. Вже біля дверей квартири на секунду завмерла, прислухаючись. Жодного звуку.

 

Вставила ключ, повернула. Двері прочинилися.

 

Усередині все було так, як я залишила. Чисто, мінімалістично, майже без слідів життя. Як і сам Олівер—закритий, стриманий, небагатослівний.

 

Я зачинила двері, скинула куртку й пройшла в кімнату. Треба зібрати речі, адже ми їдемо.

 

Пробіглася поглядом по просторій вітальні. Олівер не розповідав багато про себе, але квартира говорила за нього. Вона не виглядала чужою, він явно тут жив, але водночас здавалося, що він у будь-який момент може все залишити й піти. Без прив’язок.

 

Я відкрила шафу й почала складати свої речі. Їх було небагато—той мінімум, що мені дала Інга. Плюс те, що купив Олівер.

 

Забрала новий телефон.

 

Вже хотіла закрити валізу, коли почула, як у замку провернувся ключ.

 

Я завмерла.

 

Олівер зайшов усередину, кинув на підлогу сумку, пробігся по мені поглядом.

 

— Ти зібралася?

 

— Так.

 

Він кивнув і пройшов у спальню. Я почула, як він відкриває шафу, щось витягує, кидає на ліжко.

 

— Ми довго там будемо? — запитала я, підійшовши до дверей.

 

— Доки не розберемося з усім.

 

Я не стала розпитувати далі.

 

Через п’ять хвилин ми вже виходили з квартири.

__________

 

Я зручно влаштувалася в машині, поки Олівер заводив двигун. Ця нова тачка була просто бомба. Щось у його стилі—потужна, стильна, швидка.

 

— Ти любиш гонки? — раптом запитала я, коли ми виїхали на трасу.

 

Олівер кинув на мене швидкий погляд.

 

— Так.

 

— І що, часто ганяв?

 

Він знизав плечима.

 

— Достатньо.

 

Я усміхнулася.

 

— Значить, якщо нас будуть переслідувати, у нас є шанси втекти?

 

Олівер усміхнувся куточком губ.

 

— Шанси є завжди.

 

Я відкинулася на сидіння й закрила очі.

Дорога здавалася нескінченною. Ми проїхали через місто, потім рухалися вузькими трасами, аж поки асфальтована дорога не змінилася на гравійку.

 

Навколо простягалися густі ліси, що розходилися по обидва боки дороги, час від часу відкриваючи погляду маленькі села й окремі дачні будинки. Сонце вже сідало, і тіні дерев стали довшими, створюючи ілюзію, ніби вони спостерігають за нами.

 

— Ми точно туди їдемо? — запитала я, коли чергова розбита дорога змусила мене схопитися за ручку над дверима.

 

— Так, ще трохи, — відповів Олівер, зосереджено тримаючи кермо.

 

Він був уважний, майже напружений. Я знала, що він аналізує все навколо: чи немає переслідувачів, чи немає камер, чи не залишаємо ми випадково за собою слідів.

 

— Що це за місце?

 

— Дача подруги мого друга. Він сказав, що тут ніхто не з’являється місяцями.

 

Я зітхнула. Ну, могло бути й гірше.

 

Ще десять хвилин гравійкою — і ми звернули на вузьку дорогу, що вела вглиб лісу. Через дерева виднілася темна вода річки, що блищала в останніх променях сонця.

 

Нарешті ми зупинилися перед великим двоповерховим котеджом.

 

Олівер заглушив двигун.

 

— Ну що ж, ми вдома, — сухо кинув він і вийшов із машини.

 

Коли ми зупинилися перед будинком, я зрозуміла, що Олівер трохи применшив його переваги. Це був не просто дачний будиночок, а справжній котедж, хоча й не надто великий, але затишний і дуже вдалий для нашої ситуації.

 

Зовні він виглядав доволі самотньо серед густих дерев. Двоповерхова споруда з світлого каменю, з великими панорамними вікнами, які виходили прямо на річку. Біля будинку була тераса з плетеними кріслами й столиком, а трохи далі — дерев’яний пірс, що заходив у воду.

 

Навколо ні душі. Лише шум вітру у верхівках сосен і приглушене плескіття хвиль.

 

— Тут точно ніхто не живе? — уточнила я, виходячи з машини.

 

Олівер витягнув з багажника сумки й кивнув.

 

— Господарка буває тут рідко. Мій друг сказав, що ми можемо залишитися на якийсь час.

 

Я піднялася сходами на ганок і торкнулася дерев’яних дверей. Вони були важкі, масивні, з хитромудрим різьбленням. Щось середнє між сучасною архітектурою та класикою.

 

Олівер відкрив замок, і я зробила перший крок усередину.

 

Всередині було ще краще, ніж я очікувала.

 

Котедж був облаштований зі смаком. Велика вітальня з високими стелями, дерев’яними балками та величезним каміном у центрі кімнати. Навпроти каміна стояв м’який диван кольору темного графіту, а поруч — кілька крісел та низький журнальний столик зі скла.

 

Праворуч знаходилася кухня — відкрита, простора, зі світлими шафками й стільницею з натурального каменю. Чесно кажучи, навіть у такій напруженій ситуації я встигла подумати, що непогано було б тут залишитися хоча б на тиждень — щось у цьому місці випромінювало спокій.

 

З вітальні виходили широкі двері на терасу, що тягнулася вздовж усього будинку. Відкривши їх, я вдихнула свіже повітря і вперше за день відчула, як напруження трохи відпускає.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍