Читати книгу - "Мовчазний граф, Ірина Скрипник"

— Щось не так, панно? — голос графа повернув мене до реальності.  

— Ні, ваша світлосте, все добре, — я опустила очі, бо відчувала, що це неправда. Він також це відчув:

— У такому разі, продовжимо в моїй кімнаті…  

Тільки-но ми увійшли, Радимир без жодних пояснень кинув Володимиру:  

— Допоможи зняти комзол.  

Слуга мовчки виконав наказ, але щойно стягнув з графа темну тканину, різко завмер.  

— Ваша світлосте… невже ви… поранені?  

Я здригнулася, миттєво глянувши на Володимира, потім на Радимира. І тільки тепер помітила: на чорній сорочці, прямо під ребрами, розпливалася темніша пляма. Вона була не одразу помітна, але варто було знати, куди дивитися…  

— Я принесу вам аптечку, пане Радимире! — кинувся до дверей Володимир.  

— Ні, стій! — граф різко його зупинив. Його голос раптово став жорстким, навіть різким. — Мені не потрібні ліки. Мені потрібен чистий одяг і тепла вода.  

— Я все принесу, ваша світлосте!  

Щойно Володимир вийшов, Радимир перевів на мене свій важкий, уважний погляд.  

— Завчасно перепрошую, але зараз я ще раз порушу все, чому вас вчили на лекціях з етикету, — кутики його губ ледь помітно смикнулися, а в очах з’явився ледве вловимий блиск.  

Він сів на ліжко і почав повільно розстібати ґудзики на манжетах. Його рухи були плавними, майже лінивими, і водночас невимушено впевненими. Кожен жест — повільний, розтягнутий у часі, ніби він насолоджувався тим, що я дивлюся.  

Я справді дивилася. Я бачила, як долоні графа ковзнули по тканині, злегка потягнувши її, оголюючи міцні зап’ястя. Відчуття було майже недоречним — та я відчула, як мене обдало жаром. Серце закалатало швидше, немов відчувши щось заборонене, щось, чого мені не слід було бачити.  

— Не соромтеся, кажіть, панно, що у вас сталося? Чим займалися, поки мене не було? Зустрілися із сестрами?  

Голос Радимира звучав низько, оксамитово, і, здається, огортав мене теплом, від якого ставало ще важче дихати.  

— Так, ваша світлосте, все пройшло чудово. Дякую вам за це. Однак…  

— Однак… — повторив він, не відриваючи від мене погляду, і повільно потягнувся до ґудзиків біля шиї.  

Я помітила, як тканина напинається на його плечах, як шовк сорочки торкається шкіри, і відчула, як щось тремтливе, майже хворобливе прокотилося десь у животі.  

Я різко відвернулася до дверей, ніби мене хтось вдарив. Серце шалено гупало, долоні враз стали вологими, а в горлі пересохло.  

— Що вас на цей раз хвилює, моя панно? —знову почувся владний голос графа.  

Я стиснула пальці у кулаки. Господи, що зі мною? Моє тіло так і тремтить… Це ж точно не нормально…