Читати книгу - "Тіньова обітниця, Рейва Морель"

Відлуння майбутнього

Темрява не відступила.

Вона змінювалася, згущувалася, закручувалася навколо Ліліан, мов жива. Її предки зникли, їхні голоси більше не шепотіли в порожнечі. Але те, що лишилося після них, усе ще трималося за цей світ.

— Це ще не кінець, — прошепотіла Ліліан.

Хоча вівтар був зруйнований, а символи згасли, у самому повітрі ще жевріло відчуття загрози. Це було схоже на глибокий подих перед останнім ударом.

І коли вона зробила крок уперед, земля під ногами здригнулася.

З-під уламків проклятого вівтаря вирвалося щось чорне, густе, схоже на тінь, що плавила сам простір навколо себе. Це була не просто магія її роду. Це була сама суть угоди, укладеної поколіннями.

— Вони не відпустять мене, — її кров була їхнім ключем, і тепер, коли вони втратили її… Ліліан стиснула кулаки.

Темрява згущувалася, набуваючи форми. Вона відчувала, як щось тягнеться до неї, хапає за душу, намагається змусити її відступити.

Але вона не могла.

Ця битва не була заради її предків. Не була заради минулого.

Це був її власний вибір.

— Я більше не їхня спадкоємиця, — її голос звучав впевнено, хоча серце гупало в грудях.

Тінь завмерла.

А потім заговорила.

Голос був чужим, глибоким, він лунав звідусіль і ні звідки одночасно.

— Ти можеш відмовитися. Але ти не можеш стерти того, ким є.

І в ту ж мить усе навколо розпалося.

Мов відлуння майбутнього.

Ліліан не знала, де вона.

Її оточував морок, але він не був порожнім. Він був сповнений спогадів. Її власних і чужих.

Перед нею, мов відбиття у скаліченому дзеркалі, виринали сцени з минулого.

Ось її мати — молода, злякана, схилилася над вівтарем, її губи шепочуть слова, що прирікають її дитину.

Ось її пращури — стоять перед примарною постаттю, темним богом, який простягає їм силу.

Ось вона сама — маленька, ще не розуміє, чому її очі завжди ловлять тіні, яких не бачать інші.

— Це частина тебе, — голос тіні звучав прямо в її голові. — І вона завжди буде з тобою.

Ліліан стиснула руки в кулаки.

— Але я більше не належу вам.

Морок завихрився, закручуючи її в спіраль, тиснучи з усіх боків.

— Доведи.

Сила, що виривалася з розколотого вівтаря, була майже нестримною. Вона ковзнула її жилами, намагаючись знову схопити її душу, знову змусити схилитися.

Ліліан боролася.

Вона падала.

Прямо в серце тієї самої тіні, яку так довго носила в собі.

І лише в останню мить вона зрозуміла — тут немає підлоги. Немає кінця.

Це був не простір. Це була вона сама.

Якщо вона хоче вийти — їй треба прорватися крізь себе.

Вона розплющила очі.

І побачила, що морок перед нею прийняв її власну подобу.

Друга Ліліан, створена з темряви, дивилася на неї з хитрою посмішкою.

— Ми з тобою одне, — сказала тінь.

Справжня Ліліан зробила крок уперед.

— Ми ніколи не були одним цілим.

Тінь розсміялася.

— Тоді переможи мене.

Вони зійшлися в бою.

Тінь кидалася на неї, змінюючи форму: руки зливалися з темрявою, перетворювалися на леза, кігті, зміїні тіла. Але Ліліан ухилялася, завдаючи ударів у відповідь. Її власна сила, раніше прихована, тепер виривалася назовні.

Вони боролися, поки не впали, задихаючись, одна навпроти одної.

— Я… не… віддам… тобі… себе, — прошепотіла Ліліан, стискаючи меч, створений з її власного світла.

— Ти вже моя, — тінь посміхнулася.

Ліліан вдихнула.

І замість ще одного удару — розплющила долоню.

— Я приймаю тебе, — прошепотіла вона.

Тінь застигла.

— Що?

— Ти не ворог. Ти частина мене. Але я — це я.

Світло розгорілося навколо неї, поглинаючи темряву. Тінь закричала, але це був не крик болю. Це був крик розчинення, звільнення.

Темрява більше не мала влади над нею.

Коли Ліліан розплющила очі, вона стояла біля розбитого вівтаря.

Знову в реальності.

Примари її предків зникли.

Храм був спустошеним, але спокійним.

Вона виграла.

— Я вільна, — сказала вона, і її слова луною рознеслися по залах.

Прокляті душі її предків зникли, залишивши по собі тільки холодний шепіт вітру. Він розчинився у нічній тиші, ніби ніколи й не існував. І все ж, відчуття їхньої присутності ще залишалося у її грудях — останній слід, що згасав, як дим після вогню.

— Я більше не їхня спадкоємиця, — прошепотіла Ліліан.

Важке небо нависало над нею, коли вона залишала храм. Повітря було густим, мов перед бурею, але буря не приходила. Усе застигло у напруженому очікуванні.

Дощ почався зненацька.

Перші краплі впали на каміння, залишаючи темні плями, а за ними — ціла злива, що затопила вузьку лісову стежку. Ліліан рухалася швидко, намагаючись знайти укриття. Але що далі вона йшла, то більше навколишній світ змінювався.

Це не просто дощ, — зрозуміла вона.

Вода збиралася у химерні візерунки на землі, наче створюючи символи, що миготіли у відблисках блискавок. Повітря навколо ставало густішим, ніби її оповивав туман із чужих снів.

І тоді вона побачила його.

Серед зливи, що струменіла срібними лезами, серед шепотів, що спліталися в моторошну мелодію, серед темряви, що насувалася і ставала живою… стояла постать.

Висока. Нерухома. З темними крилами, що зливалися з ніччю.

Очі, мов далекі зірки, світилися в пітьмі.

Володар Мороку.

Але він виглядав інакше.

Риси, колись різкі й майже розмиті, тепер стали витонченими, ніби вирізьбленими з місячного сяйва. Волосся темною хвилею спадало на плечі, а шкіра мала попелястий відтінок — ніби тінь доторкнулася до неї, але не змогла поглинути повністю. Вуста ледь вигиналися у загадковій, невловимо небезпечній посмішці.

Він став… людянішим.

І саме це лякало найбільше.

— Ліліан, — його голос не був голосом. Це був вітер, це була темрява, що промовляла до неї з глибин світу.

— Ти не повинна була зректися свого спадку, — його голос був одночасно м’яким і жорстоким. — Але це не має значення. Ти все одно моя.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍