Читати книгу - "Там, де пахне мигдалем , Syringa"

Коли вона вийшла з поїзда й вдихнула знайоме повітря, щось всередині наче зрушило з місця. Їй здавалося, що вона повернулася в інше життя. Близьке, але водночас трохи чуже. Вона йшла вулицями свого рідного міста, вдивляючись у знайомі будинки, вулиці, вивіски.

Тут вона виросла. Тут залишилася частина її самої.

Повітря було насичене солодким ароматом цвітіння, і кожен подих здавався легшим, ніж у місті. Тихий вечір огортав рідне подвір’я спокоєм, якого Аня так давно не відчувала. Вона сиділа на лавці, притулившись спиною до теплої дерев’яної стіни, і вдивлялася в темно-синє небо, де вже з’явилися перші зірки.

Поруч, у садку, м’яко шелестіло листя, а вітерець грався пелюстками вишні, зрідка зриваючи їх і несучи кудись у ніч.

Відчуття дому було таким особливим, майже забутим. Тут не було тієї метушні, до якої вона звикла в Будапешті, не було строкатих вогнів вітрин, шуму туристів і клієнтів магазину. Тут був лише цей момент — спокійний, справжній, наповнений тишею й ароматом весни.

Мама тільки-но прибрала зі столу після смачної вечері, а тато щось майстрував у гаражі. Аня почула, як у кімнаті хтось перегортає сторінки книжки — мабуть, сестра знову заглибилася в читання.

Все було так само, як колись. І водночас — не так.

Вона змінилася. Її думки змінилися.

Аня відчувала, що її серце розривається між двома світами: тим, що залишився тут, у рідному місті, і тим, що вона будувала для себе там, за кордоном.

Вона взяла в руки телефон і відкрила чат із Камілем. Його останнє повідомлення було коротким:

«Як ти?»

Вона усміхнулася й набрала відповідь:

«Зараз добре. Дуже спокійно. А ти?»

Повідомлення відправилося, але відповіді поки не було.

Аня поклала телефон поруч і заплющила очі. Вона вирішила не поспішати. Не намагатися аналізувати свої почуття, не шукати правильних рішень.

Аня провела ці дні у справжньому спокої. Вперше за довгий час вона дозволила собі просто бути: без дедлайнів, без постійних роздумів про майбутнє, без аналізу кожного слова й кожної емоції. Вона насолоджувалася маминими стравами, читала книжку, яку давно відкладала, допомагала по господарству, засинала й прокидалася без будильника.

Вона думала, що захоче зустрітися з друзями, прогулятися рідним містом, але виявилося, що їй це було не потрібно. Достатньо було просто побути вдома, поруч із тими, хто її любить, і хто любив її завжди, незалежно від обставин.

Проте відпочинок не міг тривати вічно. В один із ранків, прокинувшись із відчуттям, що вона знову готова до активного життя, Аня вирішила, що настав час повертатися. Вона скучила за Будапештом — містом, яке стало для неї новим домом.

Зібравши валізу, вона ще трохи посиділа на подвір’ї, вдихаючи знайомий аромат вишневого цвіту.

“Я повернуся, але зараз мені час іти далі,” — подумала вона.

Потяг рушив, залишаючи позаду рідні місця. Аня дивилася у вікно, спостерігаючи, як знайомі пейзажі змінюються. Вона їхала не просто назад у Будапешт, а до свого життя, яке чекало на неї з новими викликами, зустрічами й, можливо, відповідями на питання, які вона досі не знаходила.