Читати книгу - "Академія Арканум: Спокуса для ректора, Леді Анет"

Глава 18: Ворон - це .....

Руки затремтіли, і я безсило опустилася на підлогу, стискаючи злощасну теку так міцно, що аж заболіли пальці. 

Одне тільки ім’я цієї людини викликало в мені моторошний страх і відчай, ніби все вже давно вирішено і боротися марно. Здається, мене переслідує якесь зловісне прокляття. Зробивши глибокий вдих, я насилу розв’язала вузол на теці й відкрила її.На першій же сторінці був майже нерозбірливий рукописний текст: «Наказую створити групу… реагування… особисті доручення Його Величності…»

 Видно, ця група створювалася для виконання особливо делікатних доручень короля. Але яких саме? Раптом двері архіву з гуркотом відчинились, і я почула наближення кроків.

 Я похапцем підхопилася, швидко витягла аркуші з теки, як-небудь склала їх і запхала в кишеню сукні. Потім прочитаю. 

— Ізабелло, ти тут? — голос Клариси пролунав зовсім поруч. Я насилу зачинила скриню, схопила якусь невелику коробку з найближчої полиці й удавала, що зацікавлено в ній риюсь.

 — Ось ти де! — Клариса нарешті дійшла до мене. — Я стукала до тебе в кімнату, але там тиша, от і пішла шукати.

 — Щось трапилось? — мій голос прозвучав напрочуд невинно. 

— Хотіла попросити тебе завтра вранці передати пану ректору нову банку мазі від опіків. На сьогодні йому ще вистачить. Мені знову доведеться йти в лікувальне крило, не впевнена, що встигну сама, — вона простягнула мені баночку. 

Її добрі очі надто уважно дивилися на мене. Вона щось підозрює? Чи мені це лише здається від страху? Я зібрала сили, усміхнулась і безтурботно відповіла:

 — Звичайно, передам, не хвилюйтесь. 

Клариса оглянула полиці й рішуче сказала: 

— Ходімо звідси. Не варто сидіти тут до ночі, треба й відпочивати! А завтра з новими силами — до справ.

 Я не стала сперечатися, і ми разом піднялись на другий поверх. Лише у своїй кімнаті я змогла нарешті з полегшенням видихнути.

 Увімкнувши світло і зашторивши вікна, я сіла на ліжко й обережно витягла аркуші з кишені. «Група наділена повноваженнями ліквідації супротивника без попереднього погодження з Його Величністю». 

Текст був настільки сухим і безособовим, що не одразу зрозумієш, про що йдеться. Видно, групі дозволено усувати когось… Це що — вбивати? По спині пройшов крижаний жах, і волосся на потилиці настовбурчилося. «Групі дозволено застосовувати ті методи впливу на супротивника, які вона вважатиме доцільними». Абсолютно незрозуміло, що саме мається на увазі. Язик зламаєш, поки дочитаєш. «Група повністю забезпечується коштом королівської казни». Це вже ясно: гроші їм платять регулярно, і навряд чи в чомусь відмовляють. «Групу можуть залучити для захисту державних інтересів у будь-який момент». 

Чомусь я уявила, як цього Ворона та його веселе товариство вивозять посеред ночі просто в піжамах — охороняти кордон. Страх поступово відступав, і я навіть трохи розслабилась. Можливо, не все так страшно?

З розмов з ректором Раймондом Дейларом та Патріком Рауфом я зрозуміла, що Ворона тут добре знають. Але чому ці документи зберігаються саме в академії Арканум, а не в королівській канцелярії? «Рекомендую Його Величності розглянути можливість створення додаткових подібних груп шляхом відкриття навчального закладу для підготовки перспективних новобранців».

 Тривожний клубок осів у грудях, заважаючи вдихнути на повні груди. Я взялась вивчати інші записи. Деякі аркуші взагалі було неможливо прочитати — чорнила розпливлися з часом. Я їх відклала.

 А ось на останній сторінці тексту було небагато, зате чітким, твердим почерком: 

«Склад групи:

 Ейден Ллойд (Яструб) — вогонь 

Даніель Моріс (Сокіл) — телекінез 

Патрік Рауф (Беркут) — левітація 

Маркус Блейк (Стерв’ятник) — ілюзія 

Раймонд Дейлар (Ворон) — ментальне управління та викривлення простору, керівник групи». 

Удар крові хлинув у голову, а в вухах загула луна, ніби мене посадили всередину дзвона й гатили по ньому залізною палицею. 

Я з тремтінням у голосі прошепотіла: 

— Раймонд Дейлар… Ворон…

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍