Читати книгу - "Легенди нескореної зими"

З боку мусорів — стогони, окрики, замішання. Вони зупинились.

Цього разу мортирку поставили на землю, вперли в задник дошку і підперли її ногами. Борька підпалив гніт. Грім пострілу, дим, панічні крики мусорів і тривожна побудка в таборі повстанців… Якось швидко, майже миттєво, почало світати. Розбурхані інсургенти спантеличено вискакували з наметів, вилізали на барикаду, вибігали за неї… І тут перед ними відкрилася картина з мусорів, що заднім поступом сторожко відступали від табору. Це заводило. Повстанці кинулись за ними услід, розмахуючи битами і на ходу збираючи розкидану бруківку… Мусора не втримались і перейшли на галоп, залишивши на асфальті десяток щитів і шоломів — подарунки для майданівців.

Нинішні рятівники Майдану, трохи контужені пострілами і віддачею мортирки, пошкандибали в інший бік, до намету, щоб зализати рани. Борька підтримував товариша під руку. Той тримався за груди, важко стогнав і тільки повторював: «Ну його нахуй… як молотом в грудак… як молотом, блядь»…

Мишко, що встиг зібрати взвод і повести його «впєрьод», наштовхнувся на них біля фонтану з Либіддю і здивовано запитав:

— Ранені? Шо случилось?

— Не повіриш, — сказав сумно Борька. — Ми спасли революцію.

— Та не пизди вже хотя би зараз! — розсердився Мишко, все ще не розуміючи, що відбувається.

— Та так,— підтвердив, тримаючись за груди, Морпєх. — Не ми, а мортирка… — і заявив обурено: — Весь Майдан спав, блядь, воїни хренові, а ми їх груддю боронили! Шо не ясно?

— Да ладно! — здивувався взводний. — Шо, охрани не було?

— Навіть на барикадах… — підтвердив Борька. — Такі вояки… Якби не ми, навіть не хочу уявляти, що було б!

— А я не думав, шо мусора такі сцикливі, — заржав задоволено Морпєх, і скривився від болю.

— В санчасть його, щоб не було там перелому, — скомандував Мишко.

— А наркомовські? — набрався нахабства Борька.

— Заслужили! — вирішив Камандір і повів своє невеличке військо на «Грушу».

Так почався другий день протистояння на Грушев­ського…

Частина третя

Ми хотіли рушити в похід проти брехні, егоїзму, жадоби та байдужості — проти минулого, усього, що змусило нас пройти через війну. Ми стали суворими і могли довіряти тільки близькому товаришу чи таким речам, що нас ніколи не зраджували, — небу, тютюну, деревам, хлібу і землі… Але що з цього вийшло? Життя ламалося, проймалося фальшю і забувалося хороше. А якщо ти не вмів забувати, тобі залишалися тільки безсилля, розпач, байдужість і горілка. Пішла у безвість героїка великих людських і навіть просто чоловічих мрій. Тріумфували ділки. Корупція. Злидні.

Еріх Марія Ремарк

«Три товариші»

Операція «Весна»

З вечора, коли Кличко пішов з переговорів[33], Віктор Федорович щиросердно знизав плечима і сказав Клюєву:

— Боксер он, конечно, хороший, вот только зачем ему лезть туда, куда влезли мы? То есть я. В смысле, в политику. Тут на сопернике не повиснешь сосиской, и не поклинчуешь. У нас негров нету, одни пиздоболы. Вот такой у нас развился и паширывся вид политического спорта.

— Тем не менее, он оказался вполне адекватным человеком. По сравнению со всей оппозицией… — зауважив Клюєв.

— Адекватные люди здесь только мы с тобой, Андрюша, — сказав на те Янукович, — потому, что мы не хотим всякой нереальной хуйни, она у нас уже в руках. И эту всю хуйню отдавать сумасшедшим дебилам с майдана нету никакого сэнса. Тобто смысла. Я имею ввиду власть. И деньги.

— Но все-таки завтра следовало бы провести встречу с этими дебилами… Тягнибыком, Кроликом и Пастором… Если польется кровь… Нас обвинят во всех грехах.

— Да хуй на них. Пусть Европа говорит, что хочет. У нас сейчас один вектор. Мы это прекрасно понимаем — на Москву. И шо бы там раньше Кучма не говорил, вот вся эта ебучая многоковеркатность[34] до этого и довела страну. А Москва любит кровушку. Даже не кровушку, а кровищу.

— Да-а, кровь нужна, — всівшись у велике м’яке крісло враз вирішив Клюєв. — Желательно кровь какого-то молодого вэвэшника или мента. Красивого, с семьей, голубоглазой дочуркой в вышиванке… Такого, чтобы даже по собственной глупости лояльно относился к майдану…

— А потом пошуметь по ходу в прэс-с-с-се? — задумано покивав Яник і теж всівся у крісло навпроти. — И сразу же изловить парочку гуцулов с майдана, да? С рожами попиздоватее… А еще лучше — уложить несколько красивых ментов… Знаешь, таких маразматичных[35], типа, — він нині якось особливо плутав слова, чи то хвилюючись, чи то втомившись від подій кількох останніх місяців. — Ну, ты понял. И шоб один обгорел нормально так от коктэбейля[36] Молотова…

— Понял, займусь. Дам команду Захару[37]. Нужна сак­ральная жертва.

— Дай, а то он шото рамсы попутал. Вроде как человек по понятиям, а реально шлимазл[38]. За шо не возьмется, все через жопу. И шоб он мне нашел эту сракальную жертву, хоть из-под земли достал. Остальное меня не ебет!

— Понял, озадачу… Да, забыл, Пшонка ожидает аудиенции…

— Тю, я тоже забыл, этот Шпонка со своими мухами… Зови его… — і засміявся: — А ты, Андрюша, прям как камергинер[39] у императора: «ожидает уадиенции».

Пшонка був настільки дріб’язковим, що тягнув з роботи навіть офсетний папір. Сьогодні він поклав у портфель 6 пачок і чомусь, приїхавши до президента, взяв важку течку з собою на зустріч. Йому здалося, що роздутий портфель має вразити Януковича, а він покаже себе фанатом важкої прокурорської справи, що бере роботу навіть додому. Але коли увійшов до кабінету, Янукович помітив його ношу і зі смішком запитав:

— Новую дачу строишь?

— Нет. Почему вы так решили?

— Кирпичи носишь в портфеле. Но хорошо хоть не камни за пазухой. Да, Виктор Палыч?

Пшонка чомусь засмикався усім тулубом, ніби квочка, його підгорля збуджено затремтіло, сірі порожні вічка забігали, ніби шукаючи десь на стінах письмової відповіді на підколку президента. Але там не було підказок. В голові лише крутились спогади від його недавньої ганьби у Верховній Раді, коли журналісти підловили його із запискою «Ровно подбородок. Не качаться».

— Да нет, Виктор Федорович, бумагу домой взял, надумал писать диссертацию, — збрехав, не подумавши.

— Добрэ хоч нэ мэмуары…

— До мемуаров еще работать и работать… Хотя планирую, если честно…

— Да че ты пиздишь, Витя! Ты и писать — это все равно, шо я летчик-истребитель. Дашь команду, и тебе напишут все, шо скажешь. Даже если дули