Читати книгу - "За лаштунками в музеї"

взагалі. Але зараз Джилліан у домі з Люсі-Відою, а мій скакун блукає заднім двором, неприпнутий, без охорони, і на коротку мить цілковито мій!

Безперервним і незмовкним закляттям «ДоттідоттідоттідоттідоттідоттідодттідоттіМобо!» я змушую Банті підсадити мене на світоч мого серця і щасливо галопую навколо заднього двору. Ну, строго кажучи, не зовсім галопую. Мобо рухається на педалях. Умостившись верхи, починаєш що є сили перебирати ногами — і він ривками рушає вперед. Я тисну на педалі і смикаюся хвилин зо десять, вдаючи, що за мною котиться золота карета, перш ніж з’являється наш запеклий ворог.

Порив холодного вітру драматично розчахує кухонні двері, і двором простягається тінь. Тінь не просто темна, у ній чаїться чорне зло, ненависть, заздрість і смертовбивчий потяг — так, це наша Джилліан! Вона кидається до нас через двір навскоси, як торпеда, наведена на ціль, набирає швидкість і, нарешті сягнувши Мобо, не встигає загальмувати і продовжує рух — перевертає коня і мене з ним, перелітає через нього і приземляється задком у рюшах на тверді плити. Мобо летить двором, так що на металевих боках з’являються глибокі негарні подряпини, а тоді нарешті завмирає. Я лежу навзнак, дивлюся у червневе небо й думаю, чи я не загинула. У потилиці пульсує біль від удару, але я така приголомшена, що не маю сил розплакатися.

А ось наша Джилліан реве так гучно, що й мертві встали б — навіть Банті виходить подивитися, що сталося. Горе Джилліан майже викликає в неї співчуття.

— Ти обережніше, — наказує вона. Може, звучить це й не дуже співчутливо, але інакше вона не вміє.

Тут надбігає Люсі-Віда, виконує співчутливий танок — туп-туп-ТУП, туп-туп-ТУП, помагає Джилліан підвестися і починає бідкатися над сукнею: і справді, бездоганно-білим вбранням розпливається багряна кров (кольори коронації), а порвана, пошматована корона звисає на шиї, як зашморг із квітів.

— Бідна дитинка, — низьким голосом примовляє Люсі-Віда. — Ходімо, умию тебе.

І вони зникають, узявшись за руки, а ми з Мобо лишаємося на ласку Денді: той, як уміє, слиняво облизує нас гарячим язиком, від якого пахне краденим ковбасним рулетом.

Решта дня минає, як у тумані — мабуть, у мене струс мозку. Коли я повертаюся до вітальні, там розгортається добропорядний балаганчик. Фракція брунатного елю напилася і грає у куточку в покер. З полички для фото у них над головою звисає прапор, який притягла Патриція, прикриваючи 36 крихітних чорно-білих світлин у рамочках, із яких визирають 36 Патрицій, 36 Джилліан, а мене чомусь аж 72. З фотографій може здатися, що дітей у Банті і справді забагато: сотня мініатюрних дівчаток хижо глитає її живцем.

Фракція Королеви-матері, до якої долучився дядько Том, повдягала паперові ковпаки, невідь-звідки й добуті, і тепер згадує День перемоги, вуличні гуляння й тітоньку Бетті, що живе далеко, по той бік Атлантичного океану, але нагадує про своє існування продуктовими посилками. Фракція Королеви-матері вже встигла добряче прикластися до хересу, а Банті на правах доброї господині начепила піратського капелюха й організувала вікторину, від якої учасники аж за боки беруться від сміху. Адріан із Денді граються на задньому дворі — кидають і приносять м’яч, тільки неясно, хто робить що. Дядько Тед, Люсі-Віда і Джилліан граються нагорі в піжмурки. Спиртне Над Крамничкою сягає критичної позначки, тож я зітхаю з полегшею, коли Банті помічає мене, притискає в жасі долоні до рота й каже:

— Та їх же досі не вклали!

Проте, боюся, мама перепила хересу й нічим нам не може допомогти — її піратський капелюх уже сповз набакир, закривши одне око, і вона не падає з бильця дивана тільки тому, що важко спирається на плече тітоньки Ґледіс.

Тітонька Еліза цокає язиком, як Люсі-Віда, тільки доросла, полишає вікторину («Я бачу те, що починається на букви Т-П», ви вгадали — телевізійний приймач), зганяє дітей докупи, як вівчарка, і випроваджує нагору, спати. Вона менш шанобливо ставиться до вечірніх ритуалів, ніж Банті. Банті вишикувала б нас, як солдатів, у ванні, і терла, мила і шкрябала б мало не до дір, а тітонька Еліза тільки поквапцем проводить фланелькою про найбрудніших ділянках шкіри і спаковує у світлі літні спальні. Люсі-Віда і Джилліан лягають валетом у одне ліжко, як сардини. Близнята вмощуються на ліжку Джорджа і Банті — не беруся навіть уявити, що на те скаже Банті, коли полишить палубу свого піратського корабля й побреде спати. Адріан десь уклався з Денді. Здається, сьогодні всі на світі лишаться ночувати Над Крамничкою. Ніхто не зголошується розділити спальню з Патрицією — їй тільки сім, але її потреба у приватному просторі воістину гротескна. Може, вона взагалі спить догори дригом, як кажан, затиснувши під крилом свою панду.

Через кілька годин я несподівано прокидаюся, рвучко сідаю на ліжку і згадую, що Тедді так і лишився десь на задньому дворі, забутий після катастрофи на скачках.

Вікна моєї спальні виходять на задній двір, тож я підходжу до вікна, аби перевірити, чи його не видно. Небо магічного темно-синього кольору і сповнене зір, що мерехтять, як сережки тітоньки Елізи, а двір, як на пізню пору, просто дивовижно сповнений життя. Мобо так і лежить на боці, може, спить — бодай я на це сподіваюся, хоча корона Патриції в нього на голові підозріло нагадує похороний вінок. Тедді лежить, розкинувши руки-ноги, як полеглий солдат, у чорнобривцях, що тягнуться вздовж муру. Над ним чатує Денді, блискаючи у темряві чорними очима. А до воріт незграбно притулився Джордж зі спущеними до кісточок штанами і сіпається в обіймах незримої жінки. З-за нього стирчить гола нога без шкарпетки, лунає хрипкий сміх, жінка шепоче:

— Давай, любий, ось так.

Лишу-но я Тедді в цьому непевному товаристві. Краще порятую його мокре від роси тіло вранці.

Зі спальні Джилліан долинає стук. Може, Люсі-Віда витанцьовує навіть уві сні.

Патриція сидить на своєму вузькому ліжку й читає при світлі нічника з Бембі і кроликом Топотуном на абажурі. Вона дійшла до останнього, сьомого розділу книжки про коронацію — він називається «Нова єлизаветинська доба». У ньому окреслено обов’язки всіх хлопчиків і дівчаток, що «стануть дорослими громадянами за нової єлизаветинської доби» у країні, що «досі стоїть на чолі західної цивілізації». Заклики із цього розділу впадуть на плідний ґрунт. Патриція вступить у брауні і здобуде всі-всі значки, а тоді підросте й перейде у гайдівський рух; ходитиме в недільну школу; старанно вчитиметься у школі (попри невтомну участь у різних гуртках, друзів вона, як