Читати книгу - "За лаштунками в музеї"

чаркою, то цигаркою, але щойно звільняються, вона хапає дітей, що проходять повз неї, і гучно й мокро чмокає у щоку. Для нашої родини така поведінка щонайменше нехарактерна.

Тітонька Еліза принесла всім дівчаткам подарунки — зроблені власноруч заквітчані тіари із креп-паперу, точнісінько як на фрейлінах королеви. Вона навіть вишиковує нас у маленьку коронаційну процесію перед сходами і приколює корони незручними заколками-невидимками. Це мене чомусь розчулює, а біль від заколок тамує внесок тітоньки Елізи до святкової атмосфери — липкий паперовий пакунок із фруктовими льодяниками з «Баркер і Добсон». Бідашка Адріан похмуро спостерігає за нами, напхавши за щоки льодяників: йому прикро, що його через стать вигнали з нашого квіткового королівства.

— Не рюмсай, малий, — великодушно каже Люсі-Віда. — Хочеш, навчу сідати на шпагат?

Адріан помітно жвавішає.

Загалом тітонька Еліза нам радше подобається, ніж ні — навіть сувора Патриція не проти посидіти в неї на колінах і поділитися менш важливими зі своїх секретів (улюблений предмет у школі, улюблена страва у шкільному буфеті, ким вона хоче стати, коли виросте — відповіді: математика, нема такої, ветеринаркою).

Дейзі та Роуз майже не втручаються до процесу, у них свій маленький герметичний світ. Вони вбрані однаково, закінчують речення одна за одну (це, звісно, коли роблять товариству поступку і йдуть на контакт — у них є власна таємна мова) і дивляться на навколишніх холодно і байдуже, як статисти у фільмі «Пришельці з Марсу». Адріан замалий для фракції брунатного елю, але й у жіночій групі, що туркоче про старого короля, йому теж не дуже раді. Зараз до цієї групи влилася тітонька Бебс, і тепер у ній прославляють Королеву-матір (мабуть, «стару королеву», тільки ніхто її так не називає). Цікавий це титул, Королева-мати. Королева всіх матерів, мати всіх королев. Це Банті хотіла би бути Королевою-матір’ю. «Королева Банті, Королева-мати». Тоді я була б принцесою Рубі, мило ж? Хай там як, симпатичніше, ніж «принцеса Джилліан» чи «принцеса Люсі-Віда».

Королеви-матері п’ють херес, це така бурда від кашлю — бура й солодка, як меляса, але підступна. Тітонька Бебс відносить чарочку до Банті на перший поверх — та саме поливає ковбасні рулети молоком.

— А я вже думала, що про мене всі забули, — кисло каже Банті, але чарку бере й делікатно відпиває.

— Коронацію пропустиш, — повідомляє тітонька Бебс.

Банті кидає їй свій коронний погляд, який без слів каже: «А хто ж іще гаруватиме на цих галерах?».

— Миропомазання! — захоплено вищить із другого поверху Патриція.

Тітоньці Бебс вдається переконати Банті лишити рулет непомазаним, піднятися нагору і стати свідком того, що в «Ілюстрованій книзі» назвали «найурочистішою й найважливішою частиною церемонії». Ця частина така урочиста й важлива, що королева губиться в юрмі єпископів, і Над Крамничкою помазання ніхто не бачить.

— А гарний у вас телевізор, — тоном знавця каже тітонька Ґледіс, коли Бебс заводить Банті до кімнати.

Банті розквітає й дякує так жеманно, ніби в минулому житті сама допомагала Лоґі Берду винайти телевізор.

— І гарні панелі під горіхове дерево, — каже дядько Том. Усі кивають на знак згоди.

— Прекрасна в тебе сукня, Банті, — раптом бовкає дядько Білл, і Банті здригається, бо Білл їй не подобається (антипатія заснована виключно на тому, що він — Джорджів брат). Раз її дівер вважає, що «сукня прекрасна», а смаку в нього ніякісінького (це справді так), то щось зі вбранням не так.

Сукня і справді монструозна — дивна конструкція із брунатних і жовтих смужок, стягнутих люрексною ниткою. Банті у ній виглядає як оса, що зібралася на свято.

— Зараз настає момент, на який чекали всі народи Великої Британії, Співдружності й Імперії, — читає Патриція.

— Видатний момент, — читає, зазираючи їй через плече, дядько Тед.

Він опускає долоню на її шкільний блейзер — можна сказати, як дядько, а можна сказати, що й ні. Хай там як, він невдало обрав жертву: Патриція терпіти не може, коли її торкаються, і вмить відскакує вбік.

Саме тієї миті Джилліан вривається до кімнати, аби показати всім свої піруети, і зависає перед телевізором, коли на голову королеві опускають корону, так що «Боже, храни королеву!» заглушає крик «Ану геть, Джилліан!». Вона плаксиво випинає губки, янгольські кучерики тривожно тріпочуть, аж тут Люсі-Віда по-материнськи простягає їй руку й каже:

— Ходи, мала, ходи-но зі мною.

І вони випурхують із кімнати, щоб зайнятися чимось важливим із ляльками. Ані в мене, ані в Патриції ляльок нема. Патриція ляльок не хоче, хоча, буває, позичає у Джилліан, щоб погратися у школу. Патриція часто грається у школу, а вчителька вона строга, повірте на слово — я це знаю із власного досвіду, бо інколи мушу підміняти ляльку.

А я, мушу визнати, ляльку хотіла б, хоча у них у всіх тверде, виліплене з пластику волосся й недобрі лиця. У ляльок Джилліан імена штибу «Джемайма» чи «Арабелла». У Патриції є панда (її так і звати «Панда» — Патриція не зловживає пишними іменами), якій вона дуже віддана, а в мене — ведмедик («Тедді»), який мені дорожчий, ніж родичі. У мене приголомшливо дорослий словниковий запас у десять слів: звісно, Тедді, а ще: мама, тато, Паш (Патриція), Ґаґ (Джилліан), Гамма (Нелл), Па-па, Крам!, Дотті (слово на всі випадки життя), і — найважливіше — Мобо.

Я інстинктивно відчуваю, де Мобо зараз — на задньому дворі. Банті знову на кухні, ставить рулет у духовку, і коли ми з Тедді підходимо до задніх дверей, вона ласкаво нас випускає. Я набираю повні легені повітря. Аж ось і він! Моя розрада! Коник Мобо — найкрасивіший витвір рук людських. Він півметра в холці заввишки, зроблений із сірої жерсті в білі яблука, має гриву, що завжди майорить на вітрі, і пухнастий хвіст. У нього добрі очі, тверда спина, багряне сідло, багряні віжки й багряні стремена (також із жерсті). На сонячному задньому дворі (нам із погодою пощастило значно більше, ніж бідашці королеві) він виглядає знаменито — ніздрі роздуваються, ось-ось ритиме землю копитом. Натхненна коронацією Патриція ласкаво прикрасила його тартановими стьожечками, тож він нічим не поступається коням, що крокували того дня по Мелл.

Купили коника для Джилліан (як компенсацію за те, що їй доведеться миритися зі мною), але вона вже його переросла, тож офіційно вершницею стала я. Для Джилліан це нічого не міняє — вона ревно його охороняє і, якби її воля, не підпускала б мене до нього