Читати книгу - "Сповідь відьом. Тінь ночі"

Габбард, — сказала Енні, хоча вона б воліла продати срібну фігурку, а виручені кошти додати до своїх заощаджень.

Енні вийшла з церкви, де Ендрю Габбард приймав своїх прихильників та підопічних, і поволі попленталася вулицями до будинку Віла Шекспіра. Він не був таким метушливим та нервозним, як Марлоу, і пані Ройдон завжди говорила про нього з великою повагою, хоча приятелі драматурга не проминали можливості покепкувати з нього.

Вона швидко облаштувалася в домі Шекспіра, і її настрій покращувався з кожним днем. Коли до них дійшли новини про моторошну смерть Марлоу, Енні ще раз упевнилася в тому, наскільки їй пощастило вчасно спекатися цього горопахи. Пан Шекспір також пережив велике потрясіння і кілька днів сильно пив, чим спричинив нарікання з боку церемоніймейстера при дворі Єлизавети. Але драматургу вдалося викрутитися, належним чином пояснивши свою поведінку; він повернувся до нормального життя, а інцидент зам’яли.

Якось Енні чистила від бруду шибки, щоб її роботодавцю краще було видно написане. Вона занурила ганчірку в свіжу воду, аж раптом з її кишені випав малесенький сувійчик паперу, і його підхопив вітерець, що війнув з розчиненої віконної рами.

— Що то таке, Енні? — підозріло спитав Шекспір, показуючи кінчиком пера на клаптик паперу. Ця дівчина колись працювала у Кіта Марлоу. А тепер, працюючи у нього, могла потайки передавати інформацію його конкурентам. Він не міг собі дозволити, щоб хтось дізнався про його недавні спроби забезпечити собі патронаж високих покровителів. З огляду на те, що всі театри були закриті через чуму, йому буде вельми важко зводити кінці з кінцями. І тут посприяє його еротична поема «Венера й Адоніс» — за умови, що ніхто не поцупить у нього з-під носа цю ідею й сюжет.

— Нічого, п-п-п-пане Шекспір, — забелькотіла Енні й нагнулася підняти папірець.

— Якщо нічого, то принеси його сюди, — наказав він.

Щойно взявши клаптик у руки, Шекспір упізнав знайомий почерк. Волосся на його потилиці стало дибки. То було послання від мертвого.

— А коли пан Марлоу дав оце тобі? — різко спитав Шекспір.

— Він мені цього не давав, пане Шекспір. — Як і завжди, Енні не наважилася збрехати. Інших характерних рис відьми їй бракувало, але цей брак компенсувався надлишком чесності. — Ця записка була схована. Отець Габбард знайшов її і віддав мені. Як він сказав — «на пам’ять».

— А ти знайшла оце вже після того, як помер Марлоу? — свербіж у потилиці драматурга враз пом’якшився припливом гострого інтересу.

— Так, — прошепотіла Енні.

— Тоді нехай ця записка залишиться у мене, і я зберігатиму її для тебе. Так надійніше.

— Звичайно. — Її повіки тривожно заблимали, коли вона побачила, як останні слова Крістофера Марлоу зникли, затиснуті в кулаці її господаря.

— Іди займайся своєю справою, Енні. — Дочекавшись, коли його служниця пішла за новими ганчірками та водою, Шекспір пробіг очима рядки.

Чорне — символ пристрасного марного кохання,

Воно — відтінок демонів,

Воно — примара ночі.

Шекспір зітхнув. До нього ніколи не доходив той рваний віршовий розмір, яким полюбляв користуватися Кіт. А його меланхолійний гумор та хворобливі фантазії були надмірними навіть для нинішніх безпросвітно сумних часів. Від них слухачам ставало бентежно й некомфортно, бо в Лондоні й так була висока смертність. Він задумливо повертів перо.

«Символ пристрасного марного кохання». Шекспір зневажливо пирхнув. Це пристрасне кохання у нього вже в печінках сиділо, але публіці, здавалося, ця тема завжди імпонувала, і вона від цього ніколи не втомлювалася. Він викреслив слова і замінив їх одним-єдиним, односкладовим, яке краще передавало те, що він цієї миті відчував.

«Демони». Від успіху Кітового «Фауста» його й досі тіпало. Шекспір не мав таланту писати про створіння, що знаходяться поза межами природного й зрозумілого. Йому було значно комфортніше зі звичайними недосконалими смертними, які борсаються в тенетах долі. Інколи йому здавалося, що він і сам би зміг написати добру історію про привидів. Наприклад, про зневаженого й зганьбленого батька, привид якого переслідує сина. Шекспір аж здригнувся. Із його рідного батька мій би вийти жахливий привид, якби Господу остогидла його пика і Він вирішив би звести з ним остаточні рахунки. Драматург викреслив щойно написане лайливе слово і замінив його іншими.

«Примара ночі». Який же кволий та передбачуваний кінець вірша! Точнісінько в стилі Джорджа Чепмена, якому часто бракує уяви та оригінальності. Але який же кращий варіант тут можна запропонувати? Він викреслив іще одне слово і поверх нього написав «гримаса». Гримаса ночі. Якось недоладно вийшло. Знову щось не те. Він знову закреслив і знову написав: Шапка. А це взагалі ні в які ворота не лізе.

Шекспір знічев’я подумав про долю Марлоу та його друзів, які стали тепер такими ж незначущими й безтілесними, як і ті привиди, про яких писав Кіт. Генрі Персі втішався рідкісним періодом поблажливості Єлизавети і днював та ночував при її дворі. Рейлі потай одружився і втратив прихильність королеви. Його відправили у провінцію, у Дорсет, де, як сподівалася Єлизавета, йому було гарантовано забуття. Гарріот стирчав у якомусь відлюдному місці і, напевне, нидів над якимись математичними головоломками або витріщався на небеса, як отой схиблений Робін Гудфеллоу. Подейкували, що Чепмен вирушив з якимось завданням від Сесіла до Нідерландів і видає з-під свого пера довжелезні поеми про відьом. А Марлоу нещодавно загинув у Дептфорді, хоча кажуть, що то було вбивство з політичних чи ідейних причин. Може, отой дивний валлієць дізнається більше про цей злочин, бо у той вечір він був у корчмі разом із Марлоу. Ройдон, єдиний по-справжньому впливовий і сильний чоловік, якого коли-небудь зустрічав Шекспір, безслідно щезнув, як у воду впав, разом зі своєю загадковою дружиною влітку 1591 року, і відтоді їх ніхто не бачив.

Єдиним із кола Марлоу, від кого Шекспір і досі регулярно отримував звістки, був отой велетень-шотландець на ім’я Гелоуглас, котрий мав надто владний і статечний вигляд як для звичайного найманця і знав так багато прекрасних казок про фей та ельфів. Саме завдяки Гелоугласу Шекспір мав постійну роботу й дах над головою. У Гелоугласа завжди знаходилася якась робота, що потребувала Шекспірівського таланту як підроблювача документів. Він платив щедро, особливо коли треба було підробити почерк Ройдона на полях тої чи іншої книги або написати лист від його імені та з його підписом.

«Ну й компанія! — подумав Шекспір. — Купа зрадників, атеїстів та кримінальників». Він завагався, і перо на мить зависло