Читати книгу - "Вовк-тотем"

що має невичерпні сили й не згоден визнавати себе переможеним.

Щойно Чень подолав психологічні обмеження й перешкоди, спричинені втомою, він відчув полегшення. Він почав чергувати види робіт і регулювати рівень надмірності праці — поносивши трохи кізяки, він узявся до перегортання тих, що ще сушились, і дедалі більше відчував задоволення від цілеспрямованої праці. Водночас він поступово помічав, що так старається заради Вовчика тому, що його початковий дослідницький інтерес до вовків уже перетворився на справжні щирі почуття до малого й у нього з’явилась відповідальність, яка буває у батьків або в старших братів. Вовчик був його дитиною, яку він вигодував молоком, кашею і м’ясом, однак ця дитина була інакшою, бо залишалась диким звіром і не скорювалась. Приховані на самому дні його серця невловимі, міцні й первісні почуття, які людина може переживати до тварини, робили Ченя все більш одержимим, навіть люди в степу почали від нього відвертатись, оскільки він не слухав жодних доводів. Однак сам Чень відчував, що ці півроку він жив справжнім життям, а його кров була сповнена диких життєвих сил. Ґао Цзяньчжун якось сказав інтелігентам з інших юрт, що виховання Вовчика допомогло Ченю, цьому нащадку «чорної банди капіталістів», який був зовсім нездатен працювати й не відрізняв рису від проса, стати працелюбною людиною, а це не можна вважати поганою справою.

Чень з усіх сил працював на майданчику з липкими й смердючими кізяками. Після того як він кошик за кошиком переносив додому кізяки, їх купа перед юртою збільшувалася, мов гриби після дощу. Господині з сусідніх родин, побачивши це, аж завмерли від здивування, адже не могли зрозуміти, з чого це він почав так скажено працювати. А дехто з молодих інтелігентів почав здогадуватись — це і називається: хто в кізяках ходить, від того й тхне, а хто з вовками знається — той сам вовк.

Надвечір величезна отара поверталась із гір до табору. Ян Ке вже аж хрипів, а його кінь від усього сахався. Ян так стомився, що не мав навіть сили розмахувати арканом. Отара привела за собою з гір мільярди жовтих комарів, і здавалося, що її підсмалило в одній із степових пожеж, тому над нею піднімається «жовтий дим». Близько двох тисяч овець щосили тріпотіли своїми чотирма тисячами вух, відганяючи комарів, тож на табір за мить почав хвилями накочуватись великий шум. Щільна комарина завіса, що постійно висіла в повітрі, очікуючи на спільну вечерю, раптом спікірувала вниз, мов група бомбардувальників. Остання партія стрижених наголо овець, які цілий день терпіли екзекуцію комариними голками, були вже так покусані, що скидались на пухирчастих ропух, і на них просто шкода було дивитись. Нова атака сонму голодних комарів просто-таки доводила овець до сказу: вони почали мекати, стрибати на місці, а декілька великих баранів, незважаючи на батіг Яна, помчали щодуху проти вітру в північно-західному напрямку. Чень Чжень ухопив дерев’яну палицю й побіг за ними, розмахуючи нею направо й наліво, і тільки так зміг загнати цих баранів назад до гною. Однак уся отара стояла тепер головами до вітру і стримувала себе з останніх сил, щоб не помчати в цьому напрямку, звільняючись таким чином від комарів.

Чень Чжень швидко, ніби кидаючись в атаку, спритними рухами розпалив шість мисок із полиновим димом і переніс їх усі на підвітряний бік у тому місці, де вівці мали спати. Шість білих струмків диму заклубочились, мов шість лютих білих драконів, і кинулись, мов убивці, на сонмище комарів. За мить люта комарина зграя, ніби зустрівши ще більш лютого небесного дракона, кинулась із писком навтьоки. Дим-рятівник повністю накрив отару, і стомлені вівці, великі й малі, попадали навколішки і вмостились на землі — цілоденна екзекуція, можна вважати, на цьому для них закінчилась. У білому диму отара стала сумирною, до того ж вівці так змучились, що в них навіть не було сил ремиґати.

Ян Ке зістрибнув з коня, важко ставши на землю. Він поспішив відвести коня, обліпленого комарями, під прикриття диму, після чого зірвав із себе протимоскітного капелюха, звільнився від цупкого й важкого одягу і, відчувши нарешті комфорт, сказав:

— Яка чудова прохолода! Я сьогодні ледь не спікся від задухи. Завтра ти підеш пасти отару, готуйся до тортур!

— Я і дома за цей день натерпівся тортур, — зауважив на це Чень. — Завтра, коли я повернусь з отарою, ти теж повинен будеш приготувати мені шість мисок з полиновим димом і ще й мусиш розпалити дим для Вовчика.

— Без проблем, — заявив Ян Ке.

— Ти піди подивись на Вовчика. Цей шибеник розуміє, що до чого: заховався у дим і заснув!

— Хіба ж вовки не бояться понад усе диму й вогню? — із сумнівом запитав Ян.

— Однак ще дужче вовки бояться комарів, — сміючись сказав Чень. — Коли він тільки побачив, що собаки прийшли відняти в нього дим, він забув про свій страх до нього й швидко зрозумів, що то — гарна річ. Я так насміявся з нього, що в мене аж живіт болить. Шкода, що ти не бачив тієї сцени.

Ян Ке побіг до вовчого кола й побачив, що Вовчик лежить на боці, ліниво витягнувши всі чотири лапи, й мирно спить. Почувши кроки двох своїх великих друзів, він тільки трохи розплющив очі й кинув на них один погляд.

Усю ніч Чень стежив за тим, щоб у мисці був дим. Для цього потрібно було щопівгодини додавати в миску кізяки, і як тільки дим слабшав, додавати ще полину. Якщо ж вітер раптом змінював напрямок, потрібно було переносити миску на підвітряний бік. Іноді потрібно було також відганяти корів, які намагались затиснутись в отару й собі прокоптитися полином. Хоча в корів шкіра достатньо цупка, однак їхні ніс, повіки та вуха все-таки бояться комариних укусів. Чень не хотів, щоб корови вносили безлад в отару, тому вимушений був улаштувати ще одну миску з полиновим димом і поставити її з підвітряного боку біля корів. Таким чином,