Читати книгу - "Вовк-тотем"

щоб забезпечити корів, овець і Вовчика полиновим димом, Чень майже всю ніч не стулив повік. Троє великих собак, попри все, не забували свого обов'язку — вони побігли на край окутаної димом території з підвітряного боку отари й, заховавшись у диму, розбіглися, охороняючи «найважливіший пункт».

Голодні комарі, які скупчилися поза димом, аж тремтіли від люті й страшенно пищали, однак залітати в дим не наважувались. Коли Чень, який півночі боровся з ними, дивився на переможеного ворога, його охоплювала радість переможця.

Цієї ночі полиновий дим розгортався над кожним із таборів бригади — його клуби одночасно піднімались із сотень мисок з підпаленим полином. У місячному сяйві сотні струмків полинового диму розростались, піднімаючись у висоту, ніби сотня білих величезних драконів перекидались і танцювали в небі. Було схоже на те, ніби первісний степ раптом увійшов в епоху індустріалізації і тут з'явився ліс заводських труб. Клуби білого диму утворювали грандіозне видовище й справляли величне враження. Цей дим не тільки зупиняв скажених комарів, але й відігравав велику роль у відлякуванні зголоднілих за час комариного лиха в степу вовчих зграй.

Коли Чень дивився на залитий місячним сяйвом і огорнутий білим димом степ, йому уявилась інша картина — битва на широких просторах Тихого океану: найбільша в світі флотилія, що складалась із сотень тисяч американських авіаносців, крейсерів, есмінців та інших кораблів, вишикувалась «мисливським колом», яке завжди наводить жах, і над нею просто в небо піднімались клуби густого диму з дул сотень тисяч величезних гармат. Кораблі, розрізаючи хвилі, форсованим маршем ішли в Японське море. Це були лови сучасного рівня, що їх сучасні ж західні морські вовки влаштували на східних морських вовків — японських піратів. Протягом усієї історії розвитку людства в перші ряди завжди виривались ті нації, які були озброєні «вовчим духом». На світовому «ринзі» жорстокої конкуренції вівці завжди прагнули спокою, а вовки — не дрімали. Сильний вовк і той може бути з’їдений ще сильнішим вовком, а що вже казати про слабку й хвору вівцю! Тож якщо китайці хочуть пробитись у світ, де владу захопили вовки, вони насамперед повинні остаточно викорінити в себе такі селянські риси характеру, як сумирність і свійськість, і перетворитись на сильних вовків. Принаймні вони повинні поважати вовчий дух і поклонятися вовку-тотему…

Безмежний степ також має властивість поглинати дим, розсіюючи його. Дим з усієї бригади збирався до центру улоговини й піднімався в небо, утворюючи тут ціле море хмар. Ці хмари накрили ріки й озера, над якими лютували комарі, й розлилися тлом між силуетами холодних гір та повнею, тоді «заводські труби оборонно-військового комплексу» зникли й степ знову повернувся до свого первісного стану краси й спокою.

Чень Чжень мимоволі почав декламувати відомі рядки з вірша Лі Бо: «Місяць над Тяньшанем засвітивсь — / і розлив на море хмар видноту; Вітер на заставу прилетів / й, розігнавшись зі ста тисяч ліу / подолав Нефритові ворота».[160] Чень з дитинства любив поезію Лі Бо. Цей поет-романтик, який народився в західних краях і зазнав глибокого впливу тюркських звичаїв, безліч разів змушував «вовчу кров» Ченя вільно й скажено нуртувати. Декламувати вірші Лі Бо в первісному степу місячної ночі — це зовсім інші відчуття, ніж декламувати їх в пекінській аудиторії. У грудях Ченя раптом спалахнуло бажання випростатися, як це робив Лі Бо, і він знову згадав ще одне питання, що довго мучило його: усі китайські поети шанували Лі Бо, однак ніколи не виявляли ініціативи вчитись у нього, вони казали, що Лі Бо завжди пишався своїм талантом і залишався непокірним, а цьому ніхто не може навчитися. Але в цю мить Чень Чжень раптом збагнув, що розмаху поезії Лі Бо важко навчитися тому, що вона перебувала під глибоким впливом тюркських звичаїв, пов’язаних із поклонінням вовку-тотему, а також з огляду на його широку, як степ, що його перетинають вовчі зграї, душу. Широта поезії Лі Бо підносить її до неба, і разом із тим зводить її на вершину китайської класичної поезії. Чи міг конфуціанець одним реченням злетіти на десятки тисяч лі й одним ієрогліфом піднятись на дев’яте небо: «І сягне орел могутній глибини небес», «Цзюнь-цзи не бачить, що Хуанхе бере витоки з неба і біжить до моря, назад уже не повертаючись», «Я від природи божевільний, у своїх віршах насміхаюсь над Конфуцієм»? Чи якийсь конфуціанець наважився би несповна розуму насміхатись над святим Конфуцієм? Чи дозволити імператорові насипати собі киселю? Чи хтось би з конфуціанців наважився перед обличчям танського імператора змусити ґуйфей Ян[161] шанобливо приносити йому тушечницю? Або змусити Ґао Ліши[162] скидати чоботи? Це ж такий ризик! Так, бути Лі Бо ще важче, ніж дістатися неба. Тож за 48 тисяч років у літературних колах був тільки один такий «святий» поет.

Чень Чжень глибоко зітхнув: характер степового вовка, помножений на найкращі риси китайської цивілізації, раптом підніс людину на таку запаморочливу висоту…

У другій половині ночі Чень Чжень невиразно побачив, що над деякими юртами вдалині дим зник, після чого почулись голоси жінок та молодих інтелігентів, чергових уночі, які виганяли овець, а також безладний шум в отарі. Очевидно, що в тих юртах уже закінчився полин або господарям шкода було додавати в нього такі дорогоцінні кізяки.

Комарині зграї ущільнювались і поспішали, тому писк у повітрі ставав дедалі голоснішим. Частина табору втратила спокій, то там, то тут без перестанку чулись голоси людей і гарчання собак. Додалось і стовпів світла від електричних ліхтариків. Раптом з північного боку табору Ченю невиразно