Читати книгу - "Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі"

на них не знайдеш, побачать слабого — скривдять, затопчуть, пощади від них не жди. А трапиться хто трохи сильніший, і вони з дурного свого розуму з законом сплутаються — татусі їхні як тут уродилися! І грошей, і знайомства їм не позичати. Дивишся — йде, гонору хоч відбавляй, а зустрінеться каліка чи старий, нехай хоч сто років йому,— він і на вершок не зверне вбік, щоб дати людині пройти. Е-е-е, слава тобі господи, нікому гріхів не прощаєш!

Ну, та гаразд, як є, так є!.. Про що я говорив? Ага — заходять ото три фраєри. Стоять, пиндючаться, мов індики, вільного стола шукають, а його немає. А молодці ж які — любо-мило подивитися, з кожного самого одягу червінців на вісімдесят здерти можна. Та й у кишенях щось набереться. Чого сюди завітали? Мабуть, нализалися десь, а тепер прийшли Цолака послухати, а сісти й ніде. Аж ось входить Ташикола, простягає до них руку по милостиню. Один фраєр витяг щось з кишені, тицьнув йому в жменю і стиснув міцно в кулак, не дає пальці розтулити. Ташикола кричить несамовито, а фраєри аж качаються зо сміху. Весь духан дивиться на ту забаву; хто теж сміється, а хто второпати не може, в чому річ. Нарешті Ташикола висмикнув руку, помахав нею, наче ошпарений, і на підлогу шльопнуло маленьке жабеня... Дзоба сидить, люттю наливається, штиркни ножем — краплі крові не виступить... Таких витівок він не любив. І той, за сусіднім столом, теж дивиться, сміятися не сміється, але й не видно, щоб невдоволений був. Бідолаха Ташикола рота роззявив, очима кліпає. А що йому ще робити?.. Ось такі вони й були, оті фраєри: побачать горопаху беззахисного, тут їм і радість, і розвага, матері їхній так-перетак... Другий фраєр шпурнув Ташиколі гріш, третій витяг папіросу, ткнув йому в рота й навіть прикурити дав. Ташикола сам не при собі від радості — папіроси тоді тільки багатії курили, дорогі були. Він їм — дякую,— а сам боком-боком, пішов обходити столи. Дійшов він і до стола, за яким сидів чоловік, що непокоїв Дзобу. Той підсунув Ташиколі стільця, запропонував попоїсти, вина налив. Ташикола поклав папіросу на краєчок столу й давай уминати за обидві щоки. Дивлюся, фраєри скоса позирають і на Ташиколу, і на того чоловіка й наче чогось чекають. А той чоловік теж, відчуваю, весь напружився, то на фраєрів зиркне, то на стіл подивиться і наче принюхується, нібито й горить щось, а звідки тягне — не зрозумієш.

Один з фраєрів, той, що трохи старший, підкликав Шаліко — він біля столів прислужував,— шепнув йому щось на вухо, показав очима на сусідній стіл і тицьнув троячку. Шаліко взяв гроші, кивнув — і прямісінько до нас. Поки він підходив, наш сусід підніс Ташиколину папіросу до носа, понюхав і покосився на фраєрів — ой як недобре!

Шаліко підійшов до того чоловіка, що сидів поруч нашого стола, та й каже:

— Пане! Прийшли нові гості, а сісти їм ніде, вони пропонують вам три карбованці, якщо ви поступитеся їм своїм столом... На мене не ображайтеся — я служник.

Поки Шаліко говорив, наш сусід знов понюхав запалену папіросу Ташиколи й загасив її. Був він дуже спокійний. А загасив знаєш як? Спочатку пальцями скинув вогонь, потім знайшов на столі краплю вина, обережно доторкнувся до неї недокурком, пересвідчився, що погасив, поклав недокурок у кишеню і тільки тоді помітив Шаліко:

— Якби я був сам — інша річ. А нас двоє, і треба спитати мого гостя. Іди, брате, й приходь трохи пізніше.

Шаліко всміхнувся у вуса:

— Та що ви, пане! Про що його питати? Це ж Ташикола, тутешній жебрак. Він за п’ятака до Мухранського мосту дійде, пританцьовуючи кінтоурі[46].

А фраєри чекали, понахнюплювалися.

— Іди, брате, а як прийдеш пізніше, я тобі відповім,— і чоловік той одвернувся від Шаліко, вже не слухаючи його.

— Тут бійкою пахне,— сказав Дзоба,— і той чоловік може вислизнути з моїх рук, а то хоч би вони були синками самого Тамамшева, він би в мене подивився, як я з них шкуру спускаю! — мовив Дзоба і чвиркнув крізь зуби.

Ташикола попоїв, потер руки, дуже вдоволений, і хотів був іти. Наш сусід дав йому тютюну. Неборака побачив, що ніхто його не квапить, скрутив цигарку, сів зручніше, заклав ногу на ногу й зачадив.

Правду кажучи, мені подобалось, як поводиться Дзобин кривдник. Я сидів і думав, що він іще зробить, як поверне...

Аж ось входить у духан Захар Карпович. Ти Захара Карповича пам’ятаєш?.. Асламазова. Не пам’ятаєш, ну, Косого Карапета син? Він тобі й печатку хоч яку зробить, і гербовий папір, і все, що забажаєш. Згадав?.. Захар Карпович — аякже!.. Та його й за людину не мали! А прозвали так тому, що як здалеку подивишся на нього — справжнісінький тобі міністр: капелюх, галстук, палиця з головкою, черевики з гамашами... А ближче підійдеш — усе пообстрьопуване, виношене, лахмітник його дрантя й даром не взяв би. Сам себе в оману вводив — не інакше. Ну, так ось, увійшов він, обвів очима духан, став край прилавка. Двері в кухню були відчинені, і він пальцем поманив звідти когось. Вийшла Маро, подружка моя. Захар Карпович шепнув їй на вухо й зник з духану. Я цьому ділу не надав значення — вони були сусіди, моя Маро і Захар Карпович, але той чоловік, що сидів поруч нас, так на них подивився... треба було бачити як.

А Дзоби од вина не одтягнеш, очі кров’ю поналивалися.

— Ти чого, Дзобо-братику, набурмосився, наче буйвол... може, сталося щось? — Я навмисне, ніби жартую, щоб розвіяти його, а разом вивідати, що в нього на думці.— Зовсім занудився.

— Що сталося, питаєш? Ти подивися, в нього в правій кишені револьвер. А мені з чим іти звелиш?.. З голими руками?!

Мене холодний піт пройняв. Я тепер зрозумів, Дзоба від своїх слів не відступить, хоч би то був не те що Дата Туташхіа, а сам архангел Гавриїл. Коли ти з людиною все життя знаєшся й сто разів пройшов з нею крізь сито й решето, ти, як дяк молитву, по одному тільки словечку всю її напам’ять прочитаєш. Так як оце... За Арутюнового синка Георгій Матіашвілі та його хлопці тридцять тисяч взяли, а згодом справа так повернула, що вони всі на каторгу загуркотіли. Дзоба тоді зразу сказав — це рука водоноса Чихо, він