Читати книгу - "Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ох і злопам’ятний же ти, Дзобо! — А що я міг ще сказати? Він би від свого все одно не відступив. Що має бути, те буде. Якби тільки справа чисто була зроблена,— лиш про це я зараз і мріяв.
З кухні вийшла Маро, попрямувала до нашого сусіда й шепнула йому:
— Той, кого ви чекали, звелів вам переказати, що він удома, нехай, сказав, приходить!
Він кивнув головою і попросив Маро прислати Шаліко.
Служник Шаліко прийшов.
— Давай ті три карбованці, і ми звільнимо місце,— сказав він Шаліко.
Шаліко витяг гроші, подав йому.
— Поклади! — мовив наш сусід і тицьнув пальцем у стіл.
Служник поклав гроші на стіл.
— Скільки з нас?
Шаліко порахував і сказав скільки.
Наш сусід розрахувався й каже Ташиколі:
— Ці гроші візьми собі. Вони твої, ці три карбованці... Бери і йди звідси швидше, а то вони віднімуть їх у тебе. Такий народ Ці люди.
Ташикола схопив гроші й дременув.
Фраери посунули до нашого місця, і не встиг наш сусід підвестися, як вони нависли над ним.
— Ти чого це, нечисть з каламутного болота, наші грошики що, за кульшу б тебе вкусили? — сказав старший фраєр.
— Вони були вже не ваші, а мої,— відповів він і окинув їх крижаним поглядом.— Я віддав їх кому мені захотілося!
І все — обернувся й до дверей. Він уже вийшов з духану, коли один з фраєрів круто виматюкався і — за ним, другий теж поривався, але старший фраєр натиснув йому рукою на плече й посадив на місце:
— Обійдемося без галасу. Дасть йому й повернеться.
Дзоба підморгнув мені, і ми повставали. Тільки-но вийшли, чуємо, фраєр гукає: «Почекай!» Наш сусід зупинився, обернувсь.
— Чого вам треба, добродію?
Фраєр лясь його по обличчю й каже:
— Оце й усе, більше нічого.
Той фраєр був хлопець здоровенний і дав добряче.
— Добре, коли більше нічого,— сказав Дзобин кривдник, повернувся й пішов собі.
— Вах! — в один голос сказали фраєр і Дзоба.
Дзобин кривдник ступив кроків двадцять, коли фраєр знову кинувся за ним і знов гукнув. Той стишив ходу, і, коли фраєр наблизився до нього впритул, обернувся і до фраєрового живота — револьвер. У фраєра з горлянки вирвався якийсь писк, і він підняв руки.
— Опусти! Ніхто не велів тобі підіймати руки!
Фраєр опустив.
— Чого тобі від мене треба, братику? — спитав він приязно.— Не все можна купити за гроші на цій землі. Я хотів, щоб ти це зрозумів, тому й віддав твої гроші жебракові. Ви мене спочатку вибатькували. Тепер ти мене наздогнав і вдарив. Я тобі нічого не сказав. По-перше, мені зараз не до тебе. А по-друге — протверезиться, думаю, зрозуміє, що погано вчинив,— і простив тебе. А ти не вгамовуєшся. Якщо людина тебе простила, не думай, що вона слабка й через слабкість поступилася тобі. Зараз ти в моїх руках з усіма твоїми бебехами, що схочу, те й зроблю з тобою. Захочу — вибатькую, захочу — поб’ю, захочу — вб’ю, а захочу — змушу оцю ось штучку до краю докурити. Порох вибухне, і ті веселощі, які ти й твої приятелі для себе готували, мені й оцим людям дістануться.— Він витяг з кишені Ташиколин недокурок.— Ану, роззяв рота! Отак... закури!
Фраєр так заметушився, наче вогонь треба було піднести намісникові.
— Як захочу, так і буде. Моя на все воля. А чому, знаєш? Тому, братику, що сила в моїх руках!.. Виплюнь оту гидоту з рота, я тобі кажу!.. Отак... А що я тепер зроблю, як ти думаєш? Іще раз прощу тебе! Іди геть і постарайся не робити більше нічого подібного, а коли хтось тебе образить, пам’ятай, краще простити, ніж вибачити. Іди звідси!
Він чекав, коли піде фраєр. А фраєр стояв і не міг отямитися.
— Іди, кому сказано!— мовив він і пішов своєю дорогою.
Фраєр, похнюпившись, попрямував до духану.
Торохтячи, промчала парокінна підвода.
— Бачив? — сказав я.— Погана то людина?
Дзоба ніби прокинувся, потер обличчя руками, заскреготів зубами.
— Він до Захара Карповича пішов. Ходімо за ним. Нехай він до нього ввійде, а ти чекай мене на подвір’ї. Я збігаю додому, по наган. Якщо не встигну, підеш за ним, дізнайся, де зупинився. Тільки дивися, не випусти його! Іди.
Дзоба побіг до Метехі.
Захар Карпович жив у Чугуреті. Знаєш, у чиєму будинку? У будинку Гео Асламазова... Знов забув? По місту вештався такий сивий, пика червона й завжди мішок за спиною. Побачить цеглину на дорозі, підбере — і в мішок, додому тягне. Вродливий був чоловік, показний, але пришелепуватий. Усе, бувало, наспівував:
Гео Асламазов,
Красень яснолиций.
Ось ми всі кажемо — пришелепуватий, а він збирав отак по цеглині та й побудував у Чугуреті дім на дві великі кімнати. Захар Карпович доводився Гео Асламазову небожем. Як дядько помер, будинок йому дістався. В одній кімнаті він сам жив, другу наймав. У ній і мешкала моя вдовиця Маро. У Маро я бував через день, а вже через два на третій — неодмінно. І будинок, і дорогу до нього знав — слава тобі господи! Тому-то тюпав за Дзобиним кривдником спокійнісінько. А він ішов не кваплячись, не навпрямки, а був обережний. Видно, пильнував, коли б не причепився хто за ним, але й дорогу боявся переплутати. Я
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі», після закриття браузера.