Читати книгу - "Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі"

хлопців загнав. Я йому: з чого ти взяв, і звідки в твій черепок запало, що він, а не хтось інший їх продав, навіщо тобі руки бруднити? Та де там, він і слухати не схотів. Мені до його справ рукою не дотягтися, а він два роки на це вгатив, і якось раз каже мені — я точно взнав, тих хлопців він засадив. Сказати тобі не можу, як я його благав! А він усе своєї: такій людині — не жити. Схопив камінь — і по голові того. Знайшли водоноса Чихо з розтрощеною головою. А Дзобі хоч би що. Я ж кажу, везучий він був неймовірно. Так отой водонос Чихо на інших лихо наслав. А тут сидить поруч нас чоловік, якого Дзоба ціле життя шукав і ціле життя в думках тримав, що він занапастив його сім’ю, то що ж, Дзоба тепер його живого випустить? І не випустив би, але така вже доля — сьогодні всміхається тобі, а завтра...

— Ох і злопам’ятний же ти, Дзобо! — А що я міг ще сказати? Він би від свого все одно не відступив. Що має бути, те буде. Якби тільки справа чисто була зроблена,— лиш про це я зараз і мріяв.

З кухні вийшла Маро, попрямувала до нашого сусіда й шепнула йому:

— Той, кого ви чекали, звелів вам переказати, що він удома, нехай, сказав, приходить!

Він кивнув головою і попросив Маро прислати Шаліко.

Служник Шаліко прийшов.

— Давай ті три карбованці, і ми звільнимо місце,— сказав він Шаліко.

Шаліко витяг гроші, подав йому.

— Поклади! — мовив наш сусід і тицьнув пальцем у стіл.

Служник поклав гроші на стіл.

— Скільки з нас?

Шаліко порахував і сказав скільки.

Наш сусід розрахувався й каже Ташиколі:

— Ці гроші візьми собі. Вони твої, ці три карбованці... Бери і йди звідси швидше, а то вони віднімуть їх у тебе. Такий народ Ці люди.

Ташикола схопив гроші й дременув.

Фраери посунули до нашого місця, і не встиг наш сусід підвестися, як вони нависли над ним.

— Ти чого це, нечисть з каламутного болота, наші грошики що, за кульшу б тебе вкусили? — сказав старший фраєр.

— Вони були вже не ваші, а мої,— відповів він і окинув їх крижаним поглядом.— Я віддав їх кому мені захотілося!

І все — обернувся й до дверей. Він уже вийшов з духану, коли один з фраєрів круто виматюкався і — за ним, другий теж поривався, але старший фраєр натиснув йому рукою на плече й посадив на місце:

— Обійдемося без галасу. Дасть йому й повернеться.

Дзоба підморгнув мені, і ми повставали. Тільки-но вийшли, чуємо, фраєр гукає: «Почекай!» Наш сусід зупинився, обернувсь.

— Чого вам треба, добродію?

Фраєр лясь його по обличчю й каже:

— Оце й усе, більше нічого.

Той фраєр був хлопець здоровенний і дав добряче.

— Добре, коли більше нічого,— сказав Дзобин кривдник, повернувся й пішов собі.

— Вах! — в один голос сказали фраєр і Дзоба.

Дзобин кривдник ступив кроків двадцять, коли фраєр знову кинувся за ним і знов гукнув. Той стишив ходу, і, коли фраєр наблизився до нього впритул, обернувся і до фраєрового живота — револьвер. У фраєра з горлянки вирвався якийсь писк, і він підняв руки.

— Опусти! Ніхто не велів тобі підіймати руки!

Фраєр опустив.

— Чого тобі від мене треба, братику? — спитав він приязно.— Не все можна купити за гроші на цій землі. Я хотів, щоб ти це зрозумів, тому й віддав твої гроші жебракові. Ви мене спочатку вибатькували. Тепер ти мене наздогнав і вдарив. Я тобі нічого не сказав. По-перше, мені зараз не до тебе. А по-друге — протверезиться, думаю, зрозуміє, що погано вчинив,— і простив тебе. А ти не вгамовуєшся. Якщо людина тебе простила, не думай, що вона слабка й через слабкість поступилася тобі. Зараз ти в моїх руках з усіма твоїми бебехами, що схочу, те й зроблю з тобою. Захочу — вибатькую, захочу — поб’ю, захочу — вб’ю, а захочу — змушу оцю ось штучку до краю докурити. Порох вибухне, і ті веселощі, які ти й твої приятелі для себе готували, мені й оцим людям дістануться.— Він витяг з кишені Ташиколин недокурок.— Ану, роззяв рота! Отак... закури!

Фраєр так заметушився, наче вогонь треба було піднести намісникові.

— Як захочу, так і буде. Моя на все воля. А чому, знаєш? Тому, братику, що сила в моїх руках!.. Виплюнь оту гидоту з рота, я тобі кажу!.. Отак... А що я тепер зроблю, як ти думаєш? Іще раз прощу тебе! Іди геть і постарайся не робити більше нічого подібного, а коли хтось тебе образить, пам’ятай, краще простити, ніж вибачити. Іди звідси!

Він чекав, коли піде фраєр. А фраєр стояв і не міг отямитися.

— Іди, кому сказано!— мовив він і пішов своєю дорогою.

Фраєр, похнюпившись, попрямував до духану.

Торохтячи, промчала парокінна підвода.

— Бачив? — сказав я.— Погана то людина?

Дзоба ніби прокинувся, потер обличчя руками, заскреготів зубами.

— Він до Захара Карповича пішов. Ходімо за ним. Нехай він до нього ввійде, а ти чекай мене на подвір’ї. Я збігаю додому, по наган. Якщо не встигну, підеш за ним, дізнайся, де зупинився. Тільки дивися, не випусти його! Іди.

Дзоба побіг до Метехі.

Захар Карпович жив у Чугуреті. Знаєш, у чиєму будинку? У будинку Гео Асламазова... Знов забув? По місту вештався такий сивий, пика червона й завжди мішок за спиною. Побачить цеглину на дорозі, підбере — і в мішок, додому тягне. Вродливий був чоловік, показний, але пришелепуватий. Усе, бувало, наспівував: