Читати книжки он-лайн » Фентезі 🐉🧝‍♀️🗡️ » Темна вежа. Темна вежа VII

Читати книгу - "Темна вежа. Темна вежа VII"

196
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 220 221 222 ... 240
Перейти на сторінку:
тілом, і воно злетіло в повітря по жахливій спіралі, на якусь мить затьмаривши собою яскравий дороговказ — Стару Матір. Потім Мордред жбурнув Юка геть, і Роланд пережив мить дежа-вю, зрозумів, що вже бачив це колись давно, в чаклунському кристалі. Юк описав дугу над освітленою багаттям темрявою, і його прохромило сухою гілкою тополі, від якої стрілець відламував віти на дрова. Тваринка жахливо крикнула від болю — то був крик смерті, — і повисла, обм’якнувши, над головою в Патріка.

Не вагаючись, Мордред кинувся на Роланда, проте рухався повільно й спотикався: одну лапу йому відстрелили одразу після народження, а тепер і друга безживно висіла, поламана, вістря пінцетів на її кінчику смикалися у спазмах, коли він волік їх травою. Роландів зір був чіткий, як ніколи, а холод, що огортав його в такі миті, ще ніколи не був такий глибокий. Він бачив білий наріст і сині очі — його очі. Він бачив обличчя свого єдиного сина, очі, які щойно зиркали зі спини страховиська, а наступної миті зникли, розлетілися бризками крові, коли білий виступ прошила перша куля стрільця. Павук позадкував і спробував ухопитися лапами за чорне зоряне небо. Наступні дві кулі влучили у відкрите черевце й пройшли навиліт, а за ними ринули темні фонтани рідини. Павук заточився набік, напевно, хотів урятуватися втечею, але вцілілі лапи його не втримали, і Мордред Дескейн упав у багаття, здійнявши фонтан червоних і помаранчевих іскор. Він звивався на жаринах, на череві вже зайнялася щетина, і Роланд, злостиво посміхаючись, вистрелив ще раз. Майже мертвий, павук викотився з розкиданого багаття на спину, його лапи ще трохи посмикалися, зібрані в клубок, а тоді ослабли й розпалися. Одна впала у багаття і загорілася. Сморід стояв нестерпний.

Роланд рушив уперед, щоб затоптати маленькі вогнища від розкиданих жарин у траві, та раптом у нього в голові пролунав розлючений вереск.

Мій син! Мій єдиний син! Ти вбив його!

— То був і мій син, — відказав Роланд, дивлячись на потворище, від якого курився дим. Він був здатен подивитися правді в лице. Так, принаймні на це він був здатен.

Що ж, приходь! Приходь, синовбивце, і витріщайся на свою Вежу, але знай — ти здохнеш від старості на краю Кан’-Ка Но Рей, але не торкнешся її дверей! Я не дозволю тобі пройти! Радше тодеш піде в небуття, ніж я дозволю тобі пройти! Вбивця! Ти вбив свою матір, повбивав своїх друзів — еге ж, усіх до єдиного, бо Сюзанна лежить мертва з перерізаною горлянкою на тому боці дверей, через які ти її відправив, — а тепер ще й свого рідного сина замордував!

— А хто його до мене підіслав? — запитав Роланд у голосу в своїй голові. — Хто відправив те дитя… бо під чорною шкірою то все одно ще дитя… на смерть, ти, маро червона?

Голос мовчав, тож Роланд вклав свій револьвер назад у кобуру і загасив жарини, поки пожежа не поширилася. Він замислився над тим, що голос сказав про Сюзанну, і вирішив не вірити йому. Так, Сюзанна могла померти, еге ж, могла, проте знати про це Мордредів Червоний Батько не міг так само, як і Роланд.

Стрілець відкинув од себе цю думку і підійшов до дерева, на якому висів останній з його ка-тету, простромлений гілкою… але ще живий. Очі з золотистою облямівкою дивилися на Роланда немовби з утомленим подивом.

— Юк, — мовив Роланд, простягаючи руку, розуміючи, що пухнастик може його вкусити, але нітрохи цим не переймаючись. Якась частка стрільцевого єства (і частка не мала) хотіла, щоб його вкусили. — Юку, ми всі кажемо тобі спасибі. Я дякую тобі, Юку.

Пухнастик-шалапут не вкусив його, але промовив одне слово.

— Олан, — сказав він. Потім зітхнув, лизнув стрільцеву руку, голова його поникла, і він помер.

Одинадцять

Коли світанок вступив у свої права, Патрік несміливо підійшов до стрільця, котрий сидів у сухому річищі, серед троянд, тримаючи на колінах розпростерте, як стола,[100] Юкове тіло. Юнак тихо й питально погукав.

— Не зараз, Патріку, — відсутнім тоном сказав Роланд, гладячи Юкову шерстку, густу, але гладеньку на дотик. Він усе ніяк не міг повірити, що істота, яка її носила, померла, — попри м’язи, що вже дерев’яніли, й ті місця, де шубка злиплася від крові. Їх він, як зумів, пригладив пальцями. — Не зараз. У нас попереду цілий день, щоб туди дістатися, нічого з нами не станеться.

Так, поспішати потреби не було, жодної причини, чому він не міг спокійно оплакати останнього зі своїх мертвих. У голосі старого Короля не вчувалося ні тіні сумніву, коли він обіцяв, що Роланд швидше помре від старості, ніж торкнеться дверей Вежі. Звісно, вони з Патріком підуть, і Роланд вивчить місцевість, але вже зараз він розумів, що його ідея зайти з невидимого для старого чудовиська боку, а тоді обійти Вежу, була насправді сподіванням дурня. У голосі старого мерзотника не було ні крихти сумніву, навіть прихованого.

Але наразі все це не мало значення. Перед ним був ще один з тих, кого він убив, і єдина втіха, яку він міг з цього почерпнути, полягала в тому, що Юк був останнім. Стрілець знову лишився сам (не враховуючи Патріка, а стрілець підозрював, що Патрік мав імунітет від жахливої хвороби, яку ніс у собі Роланд, бо ж ніколи не належав до стрільцевого ка-тету).

«Я вбиваю лише рідних», — думав Роланд, гладячи мертвого пухнастика-шалапута.

А найболючіше було згадувати, як грубо він розмовляв з Юком минулого дня. Як хотів піти з нею, то треба було йти, коли тобі пропонували!

Він залишився, бо знав, що Роланд потребуватиме його? Що в найвідповідальнішу мить, коли настане час «не загубити штанів» (цей вислів теж, звісно, належав Едді), Патрік підведе?

Нащо тепер кидати на мене ці зажурені погляди?

Бо він знав, що то був його останній день і що смерть його буде страшною?

— Я думаю, ти знав і про те, й про те. — Роланд заплющив очі, щоб краще відчувати на дотик шубку. — Мені дуже шкода, що я так з тобою розмовляв. Я б віддав усі пальці на цілій лівій руці, аби тільки можна було забрати ті слова назад. Віддав би, усі до єдиного, правду кажу.

Але в цьому світі, як і в Наріжному, час плинув лише в одному напрямку. Зробленого було не повернути. І слів назад не забрати.

Роланд думав, що в ньому вже не залишилося гніву, що вся злість до останньої краплини перегоріла, та коли

1 ... 220 221 222 ... 240
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Темна вежа. Темна вежа VII», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Темна вежа. Темна вежа VII"