Читати книгу - "Шантарам"

128
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 221 222 223 ... 284
Перейти на сторінку:
куксу.

В другого бійця було покалічене обличчя і горло. Він позбувся очей, більшої частини носа й рота і трохи нагадував прокажених Ранджита, але рани були свіжі, зуби вибиті, тож потворність лепраків здавалася дрібницею порівняно з цими каліцтвами. Я видалив металеві осколки з горла, очей і шкіри черепа. Горло постраждало дуже сильно, і хоча він дихав, я розумів, що його стан погіршуватиметься. Обробивши рани, я вколов обом пораненим пеніцилін і по ампулі морфію.

Найбільшою проблемою була втрата крові. Жоден боєць не знав, яка в нього група крові, тож я не міг провести перевірку сумісності і створити донорський запас. Оскільки моя власна група, перша (нульова), підходила для всіх типів крові, я став ходячим банком крові для всього загону.

Тіло людини містить близько шести літрів крові. Зазвичай донор дає півлітра за сеанс, тобто менш одної десятої від загальної кількості. Я перелляв по півлітра крові кожному пораненому, використовуючи крапельниці для внутрішньовенного вливання, які привіз із собою Хадер. Проколюючи вени поранених бійців голками, які замість зберігатися в герметично запаяних пакетиках, лежали навалом у контейнерах, я думав, чи не потрапили вони до нас від Ранджита і його лепраків. Переливання відняли у мене майже двадцять відсотків крові. Це було дуже багато: я відчував запаморочення і легку нудоту, хоч не певен був, справжні це симптоми чи, може, мені так здається від страху. Я знав, що якийсь час не зможу більше давати кров, і безнадійність ситуації гнітила мене, викликаючи в грудях напади гострого болю.

Мене не вчили виконувати цю страшну, брудну роботу. Курс надання першої допомоги, що його я прослухав ще замолоду, хоч і містив у собі чимало корисного, все ж таки не навчав, як гоїти рани, отримані в бою. І та практика, яку я здобув у нетрищах, не дуже була мені корисною тут, в горах. Перш за все я покладався на закладений в мені інстинкт — допомагати і зціляти,— який дозволяв мені колись рятувати од передозування наркоманів. Багато в чому, звісно, мною, як і Халедом в його турботі про божевільного Хабіба, керувала таємна спонука — допомогти, зцілити і таким чином урятувати самого себе. І хоча цього було замало, нічого іншого в моєму розпорядженні не було, тож я робив усе, що міг, а потім відмивав руки снігом.

Трохи одужавши, Назір сказав, що треба поховати Абделя Хадер Хана в строгій відповідності з мусульманським ритуалом. І поки тривала та церемонія, він нічого не їв і не випив навіть склянки води. Я спостерігав, як Халед, Махмуд і Назір чистили одяг, разом молилися, а потім готували тіло Хадербгая до поховання. Його біло-зелений штандарт пропав, але хтось із муджагідів пожертвував на саван свого прапора. На простому білому тлі була накреслена фраза:

А а ілла га ілл’Алла

(Немає Бога, окрім Аллаха)

Мій погляд знов і знов зупинявся на Махмуді Мелбафі, іранцеві, що був з нами ще від тієї поїздки на таксі в Карачі. Його спокійне, сильне обличчя світилося такою любов’ю до померлого, такою відданістю, що я подумав: з більшою ніжністю і лагідністю він не міг би ховати навіть власної дитини. Саме у ці хвилини я відчув приязнь до нього.

В кінці церемонії, вловивши погляд Назіра, я опустив очі, втупившись в мерзлу землю. Назір перебував у пустелі скорботи, печалі й сорому: він жив, щоб служити Хадер Ханові й захищати його, але Хан був мертвий, а він живий, ба більше — навіть не поранений. Самісіньке його існування на цьому світі здавалися йому зрадою, зрадою був для нього кожен удар його серця. І це горе стало причиною серйозної хвороби. Назір втратив не менше десяти кілограмів ваги, щоки його позападали, під очима з’явилися темні западини, губи порепалися і лущилися. Я уважно оглянув його руки і ноги й побачив, що вони ще не повністю відновили свій природний колір — напевне, він обморозив їх, коли повз по снігу.

Була, проте, одна обставина, яка надавала сенсу його життю, але тоді я цього не знав. Хадербгай зробив останнє розпорядження, дав останнє завдання, яке Назір повинен був виконати, якщо він загине. Хадер назвав ім’я людини, яку Назір повинен був убити. І той виконував його волю вже самим тільки фактом свого існування, тим, що він залишився жити, щоб здійснити це вбивство. Воно підтримувало його, стало його нав’язливою ідеєю, було відтепер його життям. Я нічого не знав про це і серйозно боявся, чи не з’їде з глузду цей відданий чоловік.

Халеда Ансарі смерть Хадера змінила ще дужче, ніж Назіра, хоча це і не так впадало в око. Декотрі з-поміж нас настільки були приголомшені цією загибеллю, що геть опустили руки і зневірилися, а Халед, навпаки, став ще енергійнішим. Якщо я часто ловив себе на тому, що сумую за Хадером і пливу за течією солодко-гірких згадок про нього, Халед щодня брав на себе нові обов’язки і завжди був поглинений справами. Як ветеран декількох воєн, він став тепер консультантом командира муджагідів Сулеймана Шахбаді — раніше цим займався Хадербгай. У всьому, що робив Халед, виявлялися його пристрасність, невтомність і розсудливість. Ці якості і раніше були характерні для Халеда, але по смерті Хадера до його характеру додалися ще й оптимізм та воля до перемоги, яких я раніше не помічав. Він першим скликав людей на молитву і останнім підводився з колін.

Сулейман Шахбаді — найстарший у нашому загоні, де налічувалося двадцять бійців,— колись був кандидаром, головою громади, в яку входило кілька сіл поблизу Газні. Йому було п’ятдесят два роки, п’ять з них він перебув на війні, тож знався на всіх видах воєнних операцій, від облоги до партизанських сутичок і вирішальних битв. Ахмад Шах Масуд, Неофіційний вождь народної війни проти росіян, призначив Сулеймана командувачем над загонами, що діють на південь від Кандагара. Всі бійці нашого етнічно різношерстого війська просто-таки обожнювали Масуда, а що Сулейман отримав свої повноваження безпосередньо від Ахмада Шаха, Панджшерського Лева, то ставлення до нього було не менш шанобливе.

Коли Назір уже зголосився розповісти про те, що сталося з їхнім загоном, Сулейман Шахбаді скликав збори. То був куций чоловік з великими руками та ногами і сумним виразом обличчя. Його чоло перетинало сім глибоких зморщок, а на голові був чималий білий тюрбан. Обличчя геть заросло шпакуватою бородою, вуха були

1 ... 221 222 223 ... 284
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шантарам», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Шантарам"