Читати книгу - "Шантарам"

гострі, що надавало його обличчю трохи кумедного вигляду — можливо, колись він був схильний до грубуватого гумору. Втім, тепер у його очах стояв невимовний сум і давня журба, що не могла виллятися у сльозах. Вираз його обличчя викликав симпатію, та хоч він справляв враження мудрої, хороброї і доброї людини, печаль його була така глибока, що ніхто не зважувався на фамільярність.

Послухати Сулеймана прийшло чотирнадцять бійців — ще четверо стояло на варті, а двоє було поранено. Було холодно, температура впала нижче нуля, і ми сіли один коло одного, щоб зігрітися.

Я шкодував, що не вивчив дарі й пушту під час довгого перебування в Кветті. Люди на зборах говорили поперемінно на обох цих мовах. Махмуд Мелбаф перекладав з дарі на арабську, а Халед трансформував арабську в англійську, спочатку обертаючись ліворуч, щоб вислухати Махмуда, а потім — праворуч, щоб передати пошепки його слова мені. То був довгий, повільний процес; я був здивований і відчував незручність через те, що всі присутні терпляче очікували, аж мені перекладуть кожну фразу. Популярне в Європі й Америці карикатурне зображення жителів Афганістану як диких, кровожерних людей — в самих афганців цей опис викликав захват — розходилося з реальністю за кожного безпосереднього контакту з ними: афганці були зі мною приязні, чесні, великодушні й бездоганно ввічливі. Я й слова не промовив на цих зборах, та й на інших теж, проте ці люди посвячували мене в кожне сказане ними слово.

Розповідь Назіра про загибель нашого Хана викликала неабияку тривогу. Коли Хадер виїхав з табору, з ним було двадцять шість бійців, здавалося ніщо не віщувало небезпеки. Другого дня, коли до рідного села Хадербгая лишалося йти ще з добу, їх зупинили — напевне, для ви плати данини черговому племені.

На цій зустрічі їм були поставлені неприємні запитання про Хабіба Абдура Рахмана. Упродовж двох місяців після убивства нещасного Сиддикі той провадив одноосібну терористичну війну на новому для себе фронті — гірському хребті Шахр-і-Сафа. Спочатку закатував до смерті російського офіцера, потім, застосовуючи ту ж міру правосуддя, як він його розумів, вбивав афганських солдатів і навіть тих муджагідів, яких вважав недостатньо надійними. Чутки про ті страшенні тортури викликали паніку в усіх усюдах. Про Хабіба казали, що це привид, шайтан а то й Великий Сатана власною персоною, який з’явився, щоб розривати тіла людей і знімати з них маски, відокремлюючи людські обличчя від черепів. Те, що раніше було відносно спокійним коридором поміж районами бойових дій, раптово перетворилося на небезпечну зону, де розгнівані, налякані до смерті озброєні люди були сповнені рішучості знайти і убити цього демона Хабіба.

Усвідомивши, що він потрапив у тенета до Хабіба, і відчувши ворожість людей, що затримали його, Хадербгай все ж таки намагався мирно розлучитися з ними. Віддавши їм чотирьох коней, він знову вирушив у дорогу. Вони майже покинули цю ворожу місцевість, коли в невеликій ущелині прогриміли перші постріли. Запеклий бій тривав десь півгодини, а коли він закінчився, Назір нарахував у колоні Хадера вісімнадцять трупів. Добивали і поранених — у них були перерізані горлянки. Назір і Ахмед Заде уціліли тільки тому, що потрапили в місиво кінських і людських тіл і здавалися мертвими.

Уцілів тільки один кінь, щоправда, підстрелений. Назір зумів поставити його на ноги, поклав на нього мертвого Хадера і присмертного Ахмеда. Кінь насилу брів заметами цілий день і половину ночі, а потім упав і здох за три кілометри від нашого табору. Після цього Назір тягнув по снігу обидва тіла, поки ми його не побачили. Він не знав, що сталося з тими людьми Хадера, яких він недолічився: чи то вони втекли, чи то були узяті в полон. Одне він міг сказати напевно: на убитих ворогах він бачив форму афганської армії і якусь нову російську екіпіровку.

Сулейман і Халед Ансарі припускали, що мінометна атака на наші позиції була пов’язана з боєм, що забрав життя Абделя Хадера. Можливо, загін афганської армії перегрупувався і йшов слідами Назіра або скористався інформацією, вибитою з полонених. Сулейман припускав, що будуть нові атаки, але сумнівався в можливості повномасштабного фронтального штурму наших позицій. Подібний напад міг коштувати багатьох життів і не досягти поставленої мети. Якщо афганський підрозділ підтримували росіяни, то сюди могли прилетіти вертольоти, якщо буде ясна днина. Так або інак, втрати у нас були неминучі, а зрештою ми могли втратити і весь табір.

Після довгої дискусії Сулейман вирішив зробити дві контратаки з використанням наших мінометів. Для цього нам була потрібна достовірна інформація про ворожі позиції і їхню боєздатність. Сулейман вже давав інструкції молодому кочівнику-хазарійцю на ім’я Джалалад, збираючись відправити його в розвідку, але раптом завмер, мов укопаний, дивлячись на вхід у печеру. Ми обернулися і завмерли, роззявивши роти: там бовванів силует якогось страшного чоловіка, вбраного у лахміття. Це був Хабіб. Він загадковим чином прослизнув у табір — його не помітили навіть вартові, а це було майже неможливо,— і тепер стояв за кілька кроків од нас. Я схопився за зброю, інші теж.

Халед кинувся до нього з такою радісною усмішкою, що я обурився й на нього, і на Хабіба, який усмішку ту викликав. Затягнувши божевільного в печеру, Халед усадовив його поряд з приголомшеним Сулейманом. А потім Хабіб спокійно і виразно заговорив.

Він сказав, що бачив ворожі позиції й оцінив їхню надійність. Хабіб спостерігав мінометний обстріл нашого табору, а потім підповз до розташування ворога так близько, що чув, як вони обговорювали, що готувати на обід. Він брався показати нам місця, звідки ми могли б завдати мінометного удару і знищити ворога. Хабіб дав нам зрозуміти, що тих, котрі не будуть убиті відразу, доведеться віддати йому. Така була його ціна.

Пропозиція Хабіба обговорювалася відкрито, в його присутності. Одних турбувало, що ми віддаємо себе в руки того самого божевільного, що приніс війну до нашого табору. Якщо ми зв’яжемося з Хабібом, говорили вони, це не принесе успіху: зло, втілене в нім, обіцяє нам нещастя. Інших хвилювало, що ми уб’ємо афганців, солдатів регулярної армії.

Однією з дивних суперечностей цієї війни було небажання афганців воювати один з одним і щирий жаль за кожною жертвою з-поміж співвітчизників. Історія етнічної й кланової ворожнечі була така давня, що, напевно, ніхто, крім Хабіба, не почував особливої ненависті до афганців, Що воювали на боці росіян. Справжню ненависть, якщо вона взагалі існувала, викликав тільки афганський різновид КДБ, відомий як ХАД. Наджибулла[154], який захопив владу і